— Пані і панове! Вітаємо між нами пару голубів. Вибачте. Не моя це така зворушлива інтерпретація їх гідности, її копі-райт належить їм самим, але при цьому пригадується одна пісня, яка в певній ретроспективі, відповідає нашій темі. "Десь узявся коршак із темної хмари, розбив голуба з голубкою з пари". Однак ми тут сьогодні зустріли їх піснею орлів і в цьому зударенні любови, хижацтва й благородства, перемога за любов'ю благородством. І так воно бути має, бо коршак той з "темної хмари", а хмара явище минаюче, після неї з'являється сонце, а воно світить вічно, як любов, як благородство. Підношу цю чарку за їх поєднання, за їх незломність духа — щастя, успіх, здоров'я! За їх перемогу! Слава!
Слава, слава, слава! — бризнуло все довкруги.
І після цього почалось. Приносилось їжу, розливалось питво, зривались тости, Іван з Мар'яною з голубів стали героями, борцями за свободу, жертвами тиранії, знайшлися знавці їх біографії, пригадався їх шлюб в Каневі, їх весільне прийняття, на якому з’явились перші передвісники їх лиха, а Нестор Сидорук намагався одразу увібгати це в певну філософію, мовляв, історія іноді зчиняє такі витівки, за які буде опісля соромитись, одначе, як це бачимо з прикладу дорогих, чудових… Слідує довга черга суперлятивних визначень, з яких Мар'яна Миколаївна і Іван Григорович виходять переможцями лиха в ореолах слави. Згадується цивілізація, двадцяте століття… Відповідальність… І врешті-решт справедливість. Та сама, що існує, як казав поет, у віках, у просторах, глибинах вічного.
Говорив Нестор, говорили інші, говорили всі, а тоді ще тост і многоліття… Бурхливе, радісне… І нарешті до слова просять "пана молодого і пані молоду", це ж бо їх справжнє весілля, перешкоджене на початку їх одруження і відкладене до цього ось дня на другій півкулі Матері-Землі… І першість тут належить "пані молодій", як гості з того далекого полону, вона тут центр уваги, до неї говорено, на неї звернені всі очі. Бо ж цікаво… Бо ж "що вона скаже", бо ж "вона звідти"… Все бачила, все пережила. Від неї дійсно ще пахне Дніпром.
І нарешті, по всьому, вона годиться порушити свою мовчанку. Запала велика тиша, запиралось саме дихання, а Мар'яна, не встаючи, почала:
— Люди мої, діти мої! — казала вона дивною, ніби давно не вживаною мовою, — ми щось тут забули. Ми забули, що десь там… Знаєте, про що хочу казати. Тепер там… — але далі у неї не вийшло. Запнулася. Не докінчила думки. Намагалась, мов би вирватись зі себе, але замість слів з уст, полились сльози з очей. Всі це зрозуміли… І відчули гостро… І тиша ще збільшилась. Віра привстала, обняла матір, цілувала її у щоки й чоло… Іван також встав, намагався щось сказати, одначе й він не зміг і стояв розгублено. Мар'яна витерла очі хустинкою, силилась всміхнутися, казала стишено:
— Ну, от… От вам і моя мова. Як бачите. Це не тому, що ви бавитесь, це тому, що я не маю сили бути з вами… Що я все там. Бачу, бачу… Ви тут прості, чисті, ясні… Вам би все сміх. Може воно й сміх… Мені це тяжко навіть сказати, але я вже забула, що так сміх. І навіть, що таке наша мова? Чи ви знаєте скільки літ я нею мовчала? І мовчала взагалі?
І коли Мар'яна це спитала, вона почала знов хвилюватися, її уста затремтіли, а Віра, що помітила це найшвидше, кинулась до неї:
— Мамо! Забудь! Ти з нами!
І на це "з нами", всі схопилися з місць, зчинилась овація, а з дверей до сальону, рвались знов бурхливі бандуристи з "Гей, же, хлопці до зброї на герць погуляти". Микола Іванович, під цю таку, "ой чи пан, чи пропав", бравуру, підніс ще один тост, на цей раз огулом, до всіх, здалека й зблизька, що тут зібралися і всі разом, в поколіннях, святкують перемогу.
І святкували вони ген до пізньої, гарної, соковитої, як чорне вино, ночі, був танець, був спів, ходилось на річку, пускалось ракети, а все разом — досягнення недосяжного, маніфестація чудесного.
І всі тут зібрані доторкально це відчували, вони вдома, їх засяг домашнього ґвалтовно збільшився, а разом — сягни лиш рукою, і маленький апаратик, що стоїть на твоєму столику, лучить тебе з Ню Йорком, ти скаржишся дочці, що тебе заболів зуб, дочка повідомить, що твоя внучка записалася до української школи св. Юра… А тут же скринька на чотирьох ніжках марки "Зеніт"… Натискаєш ґудзик і бачиш червоних воїнів, що вибивають пруський крок на Червоній площі Москви. І так далі, і та все далі, авто, а чи літак до твоїх, братику, послуг, бо такий настав світ, твоя плянетка скорчилась до розмір гарбуза, коли дивитись на неї з полонин місяця, сидячи у фотелі перед екраном твого телевізора.