— Але ж чому? Але ж чому? — питала сливе перелякана Емма.
— Ні, ні, ні! Присягни! Ні слова! Це лиш тобі. Колись скажу більше.
— Добре. Гаразд. Мовчатиму! — казала Емма, хоч не розуміла чому. Їй би хотілося розповісти про це кожному стрічному, така сенсація. Далебі дивні ті русен. Бояться власної тіні.
Вони домовились, запала змова, в родині Ганса будні, спокій, лад, але не так воно в світі. "Тюрінґер Цайтунґ", радіо-приймач тільки й знають, що десь там бої. Під Сталінградом, під Москвою, під Кавказом. Хижа зима, зморні простори, атаки за атаками. У Лібії також не переливки, англійці, як чути, вперлися, копкі піски, гаряче сонце, панцері грузнуть. Schlecht, verflucht schlecht[1].
Воно то й може "шлехт", але дівчата є дівчатами, них свої інтереси, а тому війна-війною, а свято-святом. Тож надходять Weihnachten[2], кому Сталінград, а кому ось Ваймар, дівчата ведуть на нього рейди за рейдами, але теперішній Ваймар також під знаком Сталінграду, бувало в цю пору, все там барвіло, кричало, благало — лиш купуй, лиш бери, свіже, живе, манливе. тож-то тепер порожнеча, похмурість, "бецуґшайни", обмеженість, а їм би хотілось, і під ялинку, і для себе, і для дому, бо яка це, скажіть, ялинка без подарунків, або що це мені за свято без нової суконки? Приходиться вдаватись нелегальщини, у одних завалялось кусень доброго сатину, в інших — доброї шинки, маленький гокус-покус і справа в решеті.
Не легко, дуже не легко, це їм давалося, але давалося і в остаточному, Віра, наприклад, стає власницею суконки, за зразками останньої, хай навіть позаторічної, моди, гаряче-сонячного сатину, що їй до дідька личило. Політику обійдено, закони злегковажено, партію обдурено, "Ост" зігноровано, але ж це свято, а Емма, як приклад жіночости, мусіла звести всі противенства до розумного ладу. В боротьбі за існування, суконка для дівчини те саме, що танк для вояка.
Додаймо до цього насолоду процедури творення сукні. Це містерія. Вівтарі, фіміями, весталки. Глибини їх покоїв заповнені чаклунством. І нарешті Віра на верхів'я блаженства. Коли її струнка, гнучка постать, оповита гарячо-сонячним сатином, появилась в трельяжному дзеркалі, їй хотілося від захоплення викрикнути, щоб всі це чули і раділи з нею. Спонтанно, як дві пташки, що зриваються летіти, дівчата кидаються в обійми зі сльозам радости, що їм пощастило доконати.
Але це не була єдина радість їх передсвяття. Цим днями Віра одержала неймовірного листа. "Дорога моя дочурко! — писалося там великим, виразним, прямим почерком. — Багато літ минуло, як ми з Тобою бачились. Ти вже, можливо, мене й забула. Ніяке диво. Нас було поставлено в такі умови, що можна було забути і самого себе. І не було шансів, що ми їх видержимо. Але ось чудо, я живу, нарешті вдома, в Каневі. Думаю робити старання, щоб повернути і Тебе до нас, мені інколи вдавалося досягнути недосяжного. Біля мене Твоя мама, бабуня, дідуньо, ми про Тебе говоримо. Тебе вітаємо з Новим роком, новим щастям, новими надіями. Єдиним моїм бажанням тепер, Тебе бачити. Сподіваюся скорої відповіді, Твій батько, Іван Мороз".
Мій ти Боже! Шок. Батько! Віра побігла до Емми.
— Еммо! Пише мій батько! — вже з порога викрикнула Віра. — Дивись! Послухай! — І вона, все, слово-в-слово, переказала Еммі. Віра сиділа на краю малого фотелика, тримала в обох руках лист, а по її щоках стікали сльози. Емма підступила до неї, гладила рукою її волосся, вони так деякий час заніміло мовчали, опісля Віра встала, вибачилась і відійшла до своєї комірки.
Віра хотіла одразу писати відповідь батькові, але скільки вона не намагалась, не могла знайти вгодного вислову. Не так, все не так, не досить… Треба краще, сильніше, тепліше. "Дорогий"… Ні, ні, ні. "Любий, милий"…Завагалась — тату чи батьку… Може татусю, таточку… Зупинилась на батьку. Так найсильніше. "Дорогий, дорогий! Нарешті Ти знайшовся. Тішуся, боюся, вірю і разом не вірю. Чи не є це ще один недобрий жарт. Питаєш, чи я Тебе забула. Як би могла? Пам'ять про Тебе у на була великою таємницею і, як всі таємниці, хоронилася в найглибших глибинах душі нашої. Ми не мали прав про Тебе говорити, але ми могли про Тебе думати, мріяти, вірити. А це те найсвятіше… Може одного разу всі люди це зрозуміють.
Я тепер у такому ж становищі, як свого часу Ти був на півночі. Вільна-невільна. Моє оточення нагадує щось з того, що було на хуторі мого діда, про якого мені Ти колись говорив. Сумую за нашими краєвидами, за Києвом, за Дніпром, за всіма вами, але не сумую за порядками, що там існують.
Коли б так справді побачитись! Як і коли, але може… може… Може нам пощастить. Поки що намагаюсь розшукати адресу тітки Тетяни, вона десь в цьому просторі… А там… Побачимо! Бабі, дідові, мамі — усім і усім, а Тобі найбільше — привіти й привіти. Обіймаю й цілую! Міцно цілую! І багато добра! І багато здоров'я! З Новим, новісіньким, дай Боже, щасливим Новим роком! Ваша і Твоя — Віра".