Час минав і минав, а коли Віра відходила було темно і вітряно, Нюрка накинула теплу хустку і пішла її проводити. Дорогою, весь час, наполегливо тараторила: — ти приходи, ми тебе любимо. Бачила, які лошаки. Шкода, що не бачила Альфонса, його покликав Червоний хрест з Франції, їм присилають чоколяд, ковбаси, але ми даєм собі раду. Наша господиня не дуже то щедра, але зайдеш в комору, а там… Господи Боже! Розрив серця. Пудові шинки, метрові ковбаси… А щодо хлопців, як бачиш. Знаєш, той Прохор… Що танцював з тобою. Він не такий аж "плохор", як хто думає, ми з ним серйозно, з трактористів, зарадний. Ось війна скінчиться і запишимось. А ми тут що — плюнь. Які там ще гримаси. Живи. Не поживеш тепер — пропало. Тут той тобі "ост", корми свиней, а прийдуть наші — Сибір. Для них ми з нємцами, кормили їм свині…
— Чому ти думаєш, що прийдуть наші? — питала Віра трохи здивовано.
— Прийдуть… Снилося. Нємцу капут, — казала задиркувато Нюрка. Вона була на підпитку, весь час, навіть на вулиці, курила, розбите волосся. Віра дивилась на неї з почуттям жалю, на прощання казала:
— Нюрочка, дякую! Допобачення!
— Заходи! — кинула їй навздогін Нюрка.
Кілька чергових днів проминули для Віри поспіль, свято-не-свято, однаково, хліви та хліви, та цебри, та мітла, та кухня. Вечорами читала, довкруги тиша, Емма десь зникла, здається з Еріхом, все лиш гостюють. І гаразд, і добре. Її справа маленька.
А одного вечора, ген по вечері, зайшла, було, до кухні запитати щось Ганса і несподівано застала там весь Гансів клан з Еріхом включно, який сидів біля плити на скринці вугілля, без мундира з недбало чесаним волоссям, яке вилазило з-під його бандажу і щось завзято оповідав. Усі, сидячи, стоячи, уважно його слухали. Ганс, звичайно, у своєму просидженому фотелі з люлькою, Кляра, як помідор, червона, в кухонному фартусі, стояла, склавши на грудях повні руки, біля плити, Емма сиділа на дзиґлику з чашкою кави в руці, а побачивши Віру, кивнула на неї пальцем до себе.
— Слухай, — шепнула вона і вказала кивком голови на Еріха. Еріх був унесений, курив цигарку, оповідав зацікавлено, на Віру лиш мигцем глянув і вів своє:
— Такої зими, — казав він, — історія ледве пам'ятає. Уявіть — як око гляне, рівнина, метр снігу, мороз тридцять, вітер, як бритва і темрява могильна. І саме в такий час, кожної ночі, атака. Чорт їх знає, як вони видержували. Спочатку артилерія… Ми не могли зрозуміти, звідки у них стільки артилерії і як вона діяла. Наші гармати замерзали в кригу, а вони б'ють, появились автомати, сиплють вогнем і єдине, що нас рятувало — їх неточність. Вони, на диво, не точні, це нас рятувало, злива вогню і все над нами, а опісля атака. Сунули, лава за лавою, нам їх не видно, били навмання, в темряву, інколи зударялися, кидались фігура на фігуру, душились, різались, рано, звичайно, перед нашими окопами, гори замерзлих трупів, вбитих і поранених, їхніх і наших, інколи ще живих, ніхто ними не цікавився, все смертельно втомлене, нас рідко рушили з місця і ми лиш дивувалися, звідки у них стільки того м'яса. То ж спочатку тисячами здавалися, просто без бою — здаюсь, здаюсь! А опісля почали битися та ще як битися, таке тобі чортеня, ледве лізе, а дереться за сто дурних, а то ж, було, мільйонами горнулись до нас, генерали, штаби, деякі їх частини, поки доходили до фронту, лишались без мужви.
Наша вина. Ми загостро до них поставились. Не дали їм виходу. Полонені вмирали з голоду. Вони тікали від комунізму… Нужди… А ми їм дали ще гірше. Спритна їх пропаганда це гарно використала і ми дістали ще один фронт. А нужда там у них жаська, такої в Европі не знайдеш, родина в малій конурці, мало не в хліві, часто зі скотиною, а по містах у одній кімнатці старі і малі — бруд, воші, блощиці, будинки старі, понищені, ще з царського часу. Доріг нема. Те, що звуть вони дорогами, по нашому стежки — весною й осінню непролазна грязюка, літом — пилюга, зимою — сніги. Для наших машин це гроби, ми втратили там тисячі машинерії…
Їх сила в їх природі, в їх витривалості, в їх хитрості. Їх розвідка, їх пропаґанда — неперевершені. Вони звикли до багна, до морозу, до голоду, до невигод. Те, чим кормлять їх вояка, для нашого значило б смерть. Їх розвідка знала навіть, коли хто з нас відходив на відпустку. Їх мікрофони здовж фронту передавали наші фронтові звідомлення скорше від наших. І той вічний крик: Ви програли! Ви програли! Ви програли! Ми вас знищимо! Світ проти вас! Здавайтесь! Дістанете простір без бою!
А в останнє, додали ще ту зброю, звану "Катюшами" неймовірної сили вогню і не лишень вогню, а й галасу. Здається, на тебе валиться небо… А ще до всього — наша політика. Що ми тим замученим людям, як європейці, несемо на зміну? Знищення. Одверто обіцяємо зробити з них рабів, а вони чекали визволення. Їх розчарування робить з них бестій. І ми це, вже тепер, відчуваємо, а що далі… Побачимо. Побачимо… Виглядає це не надійно.