Але ось серед цього тихого напруження, мов би хтось викрикнув. Ні, ніяких звуків. До коридору від заду повільно, спокійно входить двоє людей — старша, в жалобній вуальці, шляхетного вигляду, жінка і кремезної постави, байдужих рухів чолов'яга у старій, совєтського виробу ватянці, на якій виднівся шматок матерії з написом "Ост".
Це разило. Людина старшого віку, сивастого волосся, масивна, вольова постать. Між істотами з-під знаку "Ост" таких не траплялося. І цей уряд також не для них призначений. Добродія у сірому плащі, назвім його Нестором Сидоруком, це інтригує. Далебі незвичне явище… Хотілося підійти і спитати, дарма, що для цього не існує тут ніяких можливостей.
Усе тут підпорядковане певним законам… Черга поволі посувається… Глибока тиша… Жінка в жалібній вуальці лишає свого супутника, ігнорує чергу і вдається до найближчих дверей з написом "Тільки для службовців", чолов'яга з "Ост" лишається збоку, при вікні, під плякатом, на якому зображено постать у чорному капелюсі невиразного вигляду з написом: "Тсс! Ворог підслуховує", на нього, зо всіх боків, скеровано багато очей, він, видно, не гаразд себе почуває, його погляд насуплений, час тягнеться…
Та ось появляється знов жінка в жалібній вуальці, в руці у неї якісь папірці, вона підходить до свого супутника і пів голосом, німецькою мовою, каже: — Гаразд! Все добре. Ходім!
І вони спокійно відійшли. І на цьому цей випадок скінчився. Одна лиш коротка хвилина… Такий собі примхливий момент. Нічого не лишається, як його забути.
Ще, правда, вдома Нестор Сидорук, розповів про це своїй дружині Ірині.
— Такий, скажу тобі, лорд, забери лиш ту ватянку і назви Галіфакс.
— Надіюсь не той, що робив з Гітлером Мюнхен? — жартувала Ірина.
— Скорше залишок з-перед великого Жовтня… Що проліз крізь вухо його голки, — говорив Нестор і було видно, що його це проймає… І воно таки з цього почалося, дарма, що їм не до якогось там чолов'яги з тим "Ост", яких розвелось тепер мільйони, а що мають вони — Господи Боже — скільки того добра, ось хоч би знов ті фронти, що не сьогодні-завтра, змусять їх залишити і це (котре за чергою), ледве загріте місце і шукати хтозна де іншого в глибині подій, що концентруються в цьому вузькому закутку прабабці Европи.
Так, Нестор і Ірина Сидоруки, з кінцем грудня, за мрячної, з легким сніжком, погоди, навантажені валізками, залишають це місце і по двох місяцях аравійського блукання, опиняються в оселенню з назвою Тавбах, шість кілометрів на схід від славнозвісного Ваймару в герцоґстві Тюрінгія. Був це кінець місяця лютого 1945.
Сталося все стихійно, ніяких плянувань, черговість випадків. Місто Ваймар ніяка мета. Комусь захотілося, щоб так сталося і воно сталося. Назвім це фатумом, приреченням, неминучістю, але факт лишається… І є він вражаючий. Елегантні будови, чепурні палацики, тінисті парки… Тут творилися поеми, компонувались симфонії, визрівали філософські концепції.
І враз, виключно з волі Небес, тут появилися полчища втікацтва, не питайте чому й для чого, а просто тому, що так захотіла Велика Друга Світова війна, воля якої, як і кожної стихії, не піддається зрозумінню. По ажурних вулицях Парнасу германів, загомоніли гутірки чисельних народів Сходу Европи, а в тому, також, не мало тут знаного, народу землі української.
Вельми не звичне, дуже химерне явище, щось десь мусіло дуже вражаюче статися, а тому дивіться і бачте, сливе кожного вечора, біля години десятої, коли люди звичайно збираються до відпочинку, радіо-висильня Ваймару, напруженим, втомленим голосом сповіщала: Achtung, achtung! Увага, увага! Сильні з'єднання ворожих бомбардувальників появились на заході з керунком на Ерфурт, Ґота, Айзенах, Ваймар, Єна, Галє… Десять хвилин глибокої тиші і далі різкими зойками зривались сирени. Все, що живе, зникало під землю. На поверхні лишалися церква Гердера, школа Вілянда, будинок Ґете, театр Шіллера, палац Карла Авґуста… А коли ті з'єднання появлялися, тоді будинок Ґете відкривався, як розбита валіза, палац Карла Авґуста розсипався у звалища, а ґонтами церкви фон Гердера, на ранок, українські селянки, варили сніданок.