Ганс, що все це уважно слухав, інколи похитував невдоволено головою, попахкував димом люльки, коли Еріх скінчив, почав повільно, обережно, невдоволено задавати питання: — А чому ж вони, ті там руси, такі, кажеш, бідні? То ж у них землі і землі…
— Це, батьку, окреме питання, дуже задавнене, ми, німці, звемо це недорозвиненістю, але у них там це пов'язане з їх політикою. У них господарство не на першому, як у нас, місці. У них це додаток. Аби лиш вижити. Їх маси залишені на постійний пів голод. Наїдаються лише керуючі. Колись це було кріпацтво і кріпосники індивідуального порядку, тепер це колгоспництво і бюрократія державного порядку, що по суті те саме. Масам забрано власність, мільйони позбавлено ініціятиви, нема органічного стимулу, все вказане на наказ згори, там, колись, пануючі нероби, тепер, пануючі бюрократи. Маса їх наймит, пасивний виконавець, злостивий ухиляч. Уявім собі нашого Завкеля, що отам у Ваймарі заправляє армією бюрократії, на вашому місці. Земля не буде родити з-під пера. Ви це знаєте.
— Не розумію… Дивний то народ, — бурчав Ганс. — Та війна… І чого ми там шукаємо? — вирвалось у нього дуже безпосередньо.
— Простору. У нас тут тісно, — казав Еріх.
— А у них? Сам кажеш, що живуть вони в тісноті. І хай собі живуть. Їх справа. Простір той зайнятий, — вів своє Ганс.
— Зайнятий і… не зайнятий, — каже Еріх. — З нашої точки бачення — не зайнятий. Одна шоста земної кулі господарськи марнується. Не так давно, в найродючіші їх частині, в Україні, вимерло щось, як сім мільйонів. З голоду.
— Але ж… Але ж… Вони, кажеш… Їх багато. Яке наше до них діло?
— Батьку. Це боротьба. За місце. За право. За престиж, — говорив Еріх.
— Ой, сину. Престиж то престиж. Простір, простір. Але той там Сталінград… Та Америка, — казав турботливо Ганс.
— Надія на армію. Наша армія…
— Наша армія, сину, чудо, — перервав Еріха Ганс. — Вона показала чудо і не одно. Але ж проти нас простір. Плянета. Наші відкриті міста, п'ятнадцять хвилин бомбовозам. А що за нами? Італія? Японія? Два карлики. Найн! Може я, дурний мужик, чогось недобачаю, може там на верху бачать краще… Але той там Бухенвальд, ті, кажеш, полонені, ті "ости", ті жиди… Ні, ні, ні, — говорив Ганс повільним, ваготним тоном з почуттям нестриманого переконання.
— Ех, батьку, — вирвалось у Еріха. — Вже пізно. Все вже пізно. Нема назад. Мусимо тягнути — виграємо — невиграємо.
Віра слухала цю мову і дивував її не так зміст, я можливість таке говорити. У них там за таке людину стерли б. А з мови вразило найбільше про ту там біду. І образило. Вона знає, що ми бідні, що ми дуже бідні, але ж сором признатися. Це ганьба. Це ображає… Соромно перед світом. Особливо, коли про це говорять… З такою міною… Що це щось нікчемне… Така собі голота безрадна. А сам Еріх зблизька, без того мундира, видається не таким аж героєм, скорше безрадним, мов би його загнано в кут, з якого нема виходу і їй хотілося б, одного разу, показати йому, що ми не такі аж до розпачі, бідні, а коли й бідні, то наша біда особливого призначення і в майбутньому може стати силою, якій підкориться світ.
В кожному разі, Вірі хотілося б з того лейтенанта трішки покпитися, ось лиш би трапилась нагода… Лишень той лейтенант виразно її оминає, при зустрічах має вигляд неприступности, хоча живе він мало не стіна в стіну, його кімната на тому ж поверсі, що й Вірина, лишень його двері виходили до вузького внутрішнього коридорчика, а її на площинку сходів. Але вона чула кожний його крок, чи то за стіною, а чи на сходах. Твердий, мужеський, рішучий.
Кожного ранку. Віра одягнута у старий, бахматий, мабуть, колись Еріхів лейбик, підперезана плетінкою шпагату, не гаразд чесана, поплямлена грисом, готовила харч свиням, коровам, телятам, траплялось, навинувся Еріх, що любив заглянути до коней, вітався:
— Добрий день, Віро — приязно, але байдуже, Віра відповідала:
— Добрий день, пане лейтенанте! — на німецький лад і, звичайно, на цьому кінчалося. Він ішов своєю дорогою, вона своєю, він далі з бандажем, рука на перев'язі, одягнутий у цивільне, але живий і бадьорий, зайнятий ділом.
Іноді Віра не могла втриматись, щоб не глянути з свого маленького вікна, коли Еріх, швидкими, енергійними кроками, кудись, в напрямку села, відходив, його фіґура у новому, добре допасованому мундирі і нових, з блискучими халявами, чоботях, видавалась їй мужньою, приваби гідною, а трохи згодом їй почало здаватися, що його її оминання, не просто собі оминання, а що він, здавалося, її боїться, по своєму тікає, її це бавило, при зустрічах дивилась на нього з іронією, не могла втримати посмішки. І минали так дні.