Так. Все це так. Еріх це знав, бачив, пережив… Нечуване геройство, шалений спротив, але що далі? Замучена, фактично розбита, замерзла у снігах армія його товаришів, конає на очах світу. Досить! Зупиніться! — кричало його сумління. І чулось тихе, скромне Вірине "вони". Вони переможуть. Так. Переможуть вони. Всі наші жертви, кров, терпіння підуть на ніщо.
Еріх думав, ходив по кімнаті, зривав пов'язки, хотів би бігти назад до фронту, а його батько Ганс, коментуючи ці справи, глухим, понурим говором, мимрив:
— Цього треба було й чекати. Я це казав. Від першого дня. Хотіли простору… Маємо простір.
Еріх мовчав, і мовчав, і мовчав. Він знає, що батько цієї війни не схвалював. Еріх, було, зводив з ним завзяті суперечки. Нам потрібний простір, ми душимось по запічках, а там степи. Логіка Ганса була проста: зариваємось з цілим світом, нас не вистачить. Але син… Гітлерюґенд, барабани, марші — зіґ-гайль! Зіґ-гайль! Грізний фюрер. Які, скажете, сили, можуть цьому протиставитись? І перші роки, здавалось, лиш цьому сприяли.
Але ось… Тепер. Це жаське тепер. Як це назвати. Батько мав рацію. І що залишається? Боротись, до скону боротись. Еріх не може втриматись вдома, штурмує лікарів, його рани гояться, час назад до фронту. Лікарі, одначе, лиш схвально похитують головами, але думають інакше. Почекай до весни… Ти все ще каліка.
Воленс-ноленс, а приходиться годитися, Еріх герой, під коміром Залізний хрест, але лікарі є лікарі, його приморожені руки й ноги ниють чортячо ночами навіть у теплому ліжку, а що тоді фронт… І що залишається, це марнувати вартісний час, тинятися без діла, пересиджувати з нареченою Гільдою по кав'ярнях Ваймару, оповідати фронтові пригоди, як то він, зі своєю частиною, виривався з оточення, відбив зливу атак і контужений пролежав ніч у бункері на тридцятиградусному морозі, поки не забрали його в запілля.
Вертаючись з Ваймару пізно додому, він відчував, що якась дивовижна сила тягнула його до тієї комірки, що над сходами, за стіною, в якій живе його невільниця, походженням з людей, які у тих там снігах, розгромлюють армії його рожевих ілюзій. Цікаво її пізнати. Говорити. Розуміти. Що це за люди і в чому їх сила.
Здавалось, що колись він щось про них знав… З Толстого, Достоєвського… Слухав Чайковського. Чув про царя, Распутіна… Велику революцію… Леніна, Сталіна, великий голод, масові ліквідації. Мав враження, що це країна хаосу, нужди, деспотизму. І просторів… Величезних, несходимих, неосвоєних просторів.
Але ось він бачить їх зблизька, особливо тих у їх сірих, зачовганих, подібних на жебрацькі лахи, уніформах, які сунули масою, били масою, гинули масою. Вогонь так вогонь. Вони йдуть, вони падають, вони згоряють. І Еріхові здавалося, що ці люди, мають в собі особливий магнетизм особливої покори і що саме в ній таїться їх сила. Вирвись вони з-під тієї покори, вони б вибухнули, як зірвана граната.
Але як це справді розуміти? Еріхові здавалося, що та там дівчина, за тією стіною його власного дому, може йому щось помогти. Можливо ті люди щось знають, хоронять в собі незнану іншим таємницю, що помагає їм бути сильними в їх безсиллю. А може вони сильні справжньою силою збереження, взяти хоча б той їх простір від гір Карпатських до протоки Берінґа.
Та дівчина, та дівчина… За тією стіною. Тихий, рівний, химерний погляд карих очей. Безодня загадковости. Еріх зустрічає її в кухні — миє посуд, у стайні — кормить худобу, у клуні — ріже січку, у пральні — крутить пральку. Така тобі звичайна звичайність і така таємниця.
Інколи Еріх міг чути через стіну, якесь тра-ля-ля, щось ніби з "Кармен" — сопрано, яке могло знизитись до контральто і звучати, як виклик. Емма, що звичайно, не спускала з брата погляду, бачила, що з ним щось діється і їй це не підходило. Вона любила Віру, але ще більше брата. Віра овоч заборонений, грізне табу, можуть помітити, піде чутка, дійде до партії, до ґавляйтера, до ґештапо. А там та Гільда. А він же лицар Залізного хреста.
Ні, і ще раз ні, це неможливо, це ніяк неможливо. Еммі хотілося б говорити з братом, але ж це — делікатність, тонкість, павутиння. Втручання в його особисте. там знов мати… І батько… І баба… Ті напевно нічого не бачать і так воно краще.
От хіба поговорити з Вірою… Хоча, чому з Вірою? При чому тут Віра? Емма щодня з Вірою, але та, як завжди, видається спокійною, не гаразд щось таке натякати. Вона лиш менше до Віри заходить, менше кличе до себе, менше ділиться справами. Краще триматися віддалі, не вдаватися в інтимності, проти чого, як здавалося. Віра також не мала застережень. Їй стало легше, ніхто до неї не втручається і вона ні до кого. Незалежність, самостійність, суверенність.