Але Ганс тримався, як завжди. Кликав Віру "фройляйн", інколи —"унзере фройляйн", казав "бітте", любив забути на її столику чогось солодкого. Просто, звичайно, між іншим.
А десь в кінці січня, після розпачливих повідомлень Головного командування про справи Сталінграду, де все ще "відбувались запеклі ворожі атаки", Еріх, звичайно вечором, знов застукав до дверей на площинці сходів. На спокійне "бітте", він увійшов з не меншим напруженням, ніж коли йшов у атаку зі "запеклим ворогом". І зупинився біля дверей.
— Чи можу з вами говорити? — запитав з дивною посмішкою на блідому лиці, так ніби збирався поповнити якийсь злочин.
— Чому ні, — відповіла Віра з виразом здивування. Вона відчувала його клопоти, це її бавило, але наміру їх збільшувати у неї не було. Той лицар Залізного хреста, не її лицар, вони з ним на різних становищах, не конче близьких. Вона відійшла до вікна і спокійно присіла на ослінчик, що служив за підставку для квітів і схованку для взуття, залишаючи крісло порожнім. Але сідати його не просила. Він стояв біля дверей у старому домашньому одязі, світло нічної лямпочки освітлювало лиш його живіт, тож-то до Віри воно майже не сягало і вона захована в легкому сутінку.
— Віро, — почав Еріх з місця. — Ви не повірите. Я прийшов, щоб сказати: я до вас закоханий. Я вас люблю. І робіть що хочете.
Сказав і замовк. Здавалось, перестав дихати. Лиш дививсь в напрямку, де маячив силует Віри. Запала тиша. Було чути знизу цокання великого годинника.
Віра мовчала, в ній вирувала бентежлива радість… І разом боязнь. Нічого подібного не сподівалася, але відчувала, що воно справжнє. Той молодий чоловік аж ніяк не жартує, щось скорше, як трагіка, розпач, а тому, власне, що його сказати.
— Чи можете це розуміти? — обірвав цю мовчанку Еріх.
— Ні, — тихо, схвильовано, не дивлячись на Еріха, відповіла Віра.
— Ви мене ненавидите? — вирвалось у нього ще одно нагле питання.
— О! Ні! Чому? — тиха, напружена відповідь.
— Я ваш ворог, — чітко висловив Еріх.
— Мій? Я вас ніколи не знала, — казала монотонно Віра.
— Але той там фронт… Ви ж знаєте… Маєте право мене ненавидіти, — викрикнув Еріх.
— Ви боїтесь? — несподівано вирвалось у Віри, в ті її темряві.
— Боюсь. Так, боюсь. Там… Ви знаєте, ви добре знаєте. Люди людям перегризають горла. За простір. Ваш простір. Там ваше місце! Чи ви розумієте?
— Можливо, — почулась роздумлива відповідь.
— О, ви! Ви розумієте. Краще ніж я, ніж ми. І знаєте, чого я тут. Не думайте, що прийшов залицятися. Прийшов шукати ради, ви не повірите, я згубився. — Механічно шукав цигарки. — Чи дозволите закурити?
— Будь ласка, — буркнула Віра незучаснено.
— Я не розумію… І бажав би лиш одного: щоб це все скорше скінчилося. Щоб забрав його чорт. Що прийшов якийсь мир. Щоб ми з вами одружилися… Що відійшли на якийсь край світу… Забули ваше і моє минуле. Втекли від себе самих… Орали десь землю, сіяли хліб, родили дітей, молились Богу. Років так зо двадцять, нікого не бачити. Відійти в забуття. Без болів, без жалів… До нікого. Хочете зі мною одружитися? — вирвалось нього, ніби викрик рятунку.
— Але ж, лейтенанте! — зойкнула Віра. — Що ви, що ви? Жартуєте.
— Ніякий жарт! йдемо до Ваймару й записуємось.
— І сім кілометрів далі до Бухенвальду.
— Хай! Хай! Бухенвальд.
— Але я не хочу знати ніякого Бухенвальду, — казала рішуче Віра. — Ніколи в них не вірила і не збираюсь страждати по них разом з віруючими, — спокійно, обережно говорила Віра загорнута у свою темінь.
Еріха це вразило, вперше, щось таке чує, міцно затягнувся димом цигарки, пружньо випустив дим, зробив кілька кроків.
— Можливо… Можливо, — проговорив він по хвилині роздуму. — Хочу вас розуміти. Ви думаєте… Хочете сказати, що їх розгри не варті жертви. Але мене вчили, що людина повинна мати переконання і за них боротися.
— Мене також вчили… Але те, що вони зробили з моїм батьком — ніякі переконання. Це звичайний садизм. Не збираюся за щось таке гинути в Бухенвальді — казала Віра.
— Або замерзати під Сталіградом, — продовжував цю думку Еріх.
Віру це вражало, ще ось недавно він рвався там замерзнути, що власне сталося? Хотіла спитати, але не наважувалась. Намагалась знайти виправдання. — Я, — казала вона, — дитина зла. Я жила і живу з ласки долі, на краєчку життя. Тому я для вас не ідеал. Ви, що інше.
— Знаєте що? — казав Еріх приниженим, змовницьким тоном, ніби він збирався відкривати якусь таємницю. — За останні ті кілька днів, я передумав все своє життя. І прийшов до переконання, що жив я облудою. Мені стало соромно. Мені набили морду на чужих заморожених полях, як останньому злодієві, пійманому у чужій коморі, і мене за це роблять героєм. Ми з'їхали з глузду. Дев'яносто мільйонів божевільних… З назвою Третій Райх. — Еріх це майже викрикнув.