— Отже — чекати весни. До побачення. Бажаємо швидкого видужання.
А це значить назад до комірки Віри. Просиджували зачумлено, мов двоє марцьових котів, до пізньої ночі, нічого не мінялося, тільки одного вечора, в кінці січня, а чи може на початку лютого, Еріх, як звичайно зайшов до Віри, але не, як звичайно, присів на малому стільці біля столика, а відійшов до кута в тінь, присів на дзиґлику і вистогнав: — Скінчилося!
Віра стривожена, піднесла голову. — Що сталося?. — вирвалось у неї знічев'я.
— Триста тисяч! Шоста армія! Фельдмаршал! — стогнав він стогоном пораненого.
Віра не одразу його збагнула, але враз пригадала: Сталінград. Їй відлягло. Залиті острахом очі знов прояснилися. Гадала, що це щось з їх особистого. Сталінград для неї абстракція. Одна з чергових трагедій тієї країни. Еріх підняв на неї свій зір, побачив і відчув її настрій, уста його затиснулись, у очах спалахнув гнів.
— Ти сердишся? — питала Віра.
— Вірочко, Вірочко! Ти цього не збагнеш. Такі жертви. Ми хотіли вирватись… Порвати Біблію… Роздерти "Капітал", випекти гарячим залізом їх творців, з Москви зробити озеро, на якому б мали плавати білі лебеді. Для того ми розбили Польщу, Францію, Скандинавію, Балкани, сягнули Єгипту. В цьому поході, ми могли викопати яму і вкинути до неї цілий народ. Не забувай, що це двадцяте століття, зеніт гуманізму і єдиним нашим конкурентом був Кремль. І тепер все це враз рухнуло. І мабуть назавжди! — говорив Еріх з виразом одержимого.
Віра слухала, дивилася, бачила, пригадувала його недавню мову заперечення, не знаходила на це відповіді і у неї спонтанно вирвалось:
— У моїй країні, за один тільки рік, виморено штучним голодом сім мільйонів. Сказала це і злякалася. Що цим хотіла доказати? Що Сталінград це лиш забавка? Еріх зірвався зі свого місця, підійшов до Віри, дивився на неї широко відкритими синіми очима.
— Хочеш сказати, що ми не доросли? — питав гостро Еріх. Віра закрила очі і відмовно казала:
— Мій лицарю! Я лиш маленька невільниця. Чому мене питаєш?
— Бо ти це знаєш. Ти знаєш. Ти в тому роджена, — казав Еріх, одійшов назад до вікна, присів на дзиґлику, сперся об коліна ліктями, обійняв руками голову і так занімів. Світло лямпочки на нічному столику лиш злегка визначало його силует і Віра, що спокійно півлежала на своїй постілі, дивилась на нього, як на щось загублене. А така міцна, здавалось, людина. Такий молодий дуб. Порівнюючи з ним, вона, як лозина. Запала тиша і вона тягнулася. А коли Еріх отямився, підійшов до Віри з виразом демонстративної покори і вже спокійніше, казав:
— Вірочко, вибач. Так воно є… І єдине, що нам залишається… Ти розумієш.
— Чекати, — відповіла Віра й посміхнулася.
Еріх цього слова не зносить, одначе кориться, мовчазно відходить, а Віра проводить поглядом його широку спину і коли зачиняються двері, поволі роздягається, кладеться до постелі, гасить світло, западає глибока темрява і тиша, у якій чітко вирізняється цокання годинника, що долітає знизу.
У такій темряві і такій тиші на Віру нападають страхи. Ввижається те найгірше. А що, як ця справа з Еріхом дійде до певних інстанцій, їх заберуть і кинуть хтозна куди. Її можуть післати на фабрику, а то й гірше… На карні роботи… До концтабору. Це значило б кінець.
Вона такого не видержить. А коли засипала, їй снились тривожні сни. Прокидалась невиспана, неохоче йшла снідати до кухні, неприязно віталася навіть з Еммою, намагалась уникати Еріха і тільки робота помагала їй триматися певного ладу.
До цього вневдовзі додалось ще одне лихо. Віра в паніці. Дістала від батька знов листа. Він вже виїхав до Райху, щасливий, що зустрінуться. Але лист датований чотирнадцятим лютим, а це вже ось середина березня. В такий час лист міг забаритися, але де батько? Це ж місяць дороги… Якась несмачна містерія. Віра збентежена. Сказати чи не сказати Еріхові? Відкладала з дня на день, але що як той появиться? Як сніг серед літа. Рішилась сказати. А Еріх як почув…
— Це, Віро, зле, — казав він. — Щось в тому не гаразд. Ще не було випадку, щоб комусь дозволили відвідати робітників "ост"-а. І де він міг забаритися?
Вони в клопоті. У обох на думці, що того зухвальця могли в дорозі задержати, хоча в голос цього не говорилось. А коли б і приїхав, що буде з ним? Сказати, чи не сказати про це батькам? Вирішили поки що замовчати.
А з Еріхом також лихо, він вже видужував, лікар обіцяв ще два-три тижні, і кінець, і гаразд, міг знов до армії, але він почав знов з одруженням. Хотів залишити її як свою жінку, має, мовляв, у високих урядах впливових друзів, йому допоможуть. Але Віра хоч би що… Не здавалася, не вірила в ніяких друзів, наполягала на зачекати, не викликати вовка з лісу… З не легким, дуже не легким, серцем, Еріх, годився, а так при кінці березня, за гарного передвесняного дня, коли світило сонце і цвірінькали горобці, він приніс вістку, що його залучено до армії… Але не на фронт, а до вишкільної команди в Айзенаху, пара годин потягом від Ваймару.