В домі Врінґлєрів зітхнули з полегшою. Можливо, можливо… Можливо, що це принесе розв'язку і, можливо, на краще. Але не багато для Віри. По-перше, знов лист від матері, питається чи не приїхав батько, як також повідомляє, що "ті", здається, вертаються і чи зможе він приїхати назад. Це може також обірвати їх листування. Всі там стурбовані. Люди бояться. Не відомо, що їх чекає.
По-друге, ще один лист… З Айзенаху. "Мила, хороша, дорога! Цілі дванадцять годин без Тебе. Проклятий простір. Але думка моя з Тобою. Ти для мене життя, надія, майбутність"… Довга, патетична сповідь юнака з шкільної лавки гімназії. Обидва ці листи для Віри лиш біль. Писала матері, що батько все ще в дорозі, невідомо де, невідомо чому, невідомо чи приїде взагалі. Про себе сливе нічого, лиш пару слів — жива і здорова, чується добре. Просила писати їй, як довго можна. І багато привітів для діда, баби і всім рідним.
А щодо Еріха, то писала йому того самого дня, коли дістала від нього листа. Вечором, в будинку тиша, вона довго компонує відповідь в мові, якою на письмі не орудує ще гаразд. Казала, що пише в ті самі години, коли вони були разом, на тому самому місці, яке він знає, з ти самим почуттям, яке він також знає. "Над ліжком світиться моя лямпа, до вікна б'ється мій вітер, лишень на його місці не бачу мого милого", писала вона слово по слові, літери не дуже слухались, деякі бунтувалися, інші сміялися, ще інші плакали. Хоча не цілком, — писала вона по хвилі надуми. — Я його чую, той самий ритм, та сама думка і знаю, що в цей час, він також в ритмі мого думання. І нас, як він каже, ніщо не розлучить. Ми приречені бути разом без огляду на віддаль.
Я намагаюсь не думати чорними думами, байдуже, що нас чекає. Ти мій, я це знаю! Люблю Тебе, хочу Тебе і чекаю на Тебе в моїй келії. І молюся. Твоя Віра".
І між іншим, вона почала цікавитись фронтом, особливо тим східнім, вечорами, о дев'ятій, разом з Гансом, вона слухає звідомлення Головного командування. І довідалась, що совєтів вигнано знов з Харкова, а це значить, що їх листування з матір'ю може продовжуватись. Але від батька… Мовчанка. Глуха, мертва, моторошна.
Зате від Еріха — лист за листом, а в суботу приїхав і сам. Увігнався прожогом, схопив її в обійми і так вони тієї ночі розходились, аж коли до вікна втискався ранок. Ранком на кухні лунає довга, голосна розмова, у якій голос Еріка домінує цілковито, Віра не розбирала слів, але розуміла, що це про неї. Не зійшла до сніданку, Еріх все їй притягнув, все схвильоване.
— Не можуть зрозуміти, що ніяке ґештапо тут не поможе, — викрикував він продовження мови кухні. — Заберуть! Я їм сказав: заберуть тебе, заберуть мене. За що? Що я полюбив добру, благородну дівчину? Кого я цим зраджую? Мої рани? Мій хрест залізний?
Сиділи разом, весь день разом у повній облаві, о одинадцятій, не прощаючись зі своїми, Еріх від'їхав, наказавши Вірі, не просити у них ніякого вибачення, не говорити з ними, аж поки не заговорять вони і тільки по-людськи.
Але в понеділок рано, коли Віра, без сніданку, вийшла кормити худобу, до неї підійшов Ганс і почав казати, що даремно вона гнівається, що вони ні в чому її не винуватять, а лиш стурбовані, щоб не сталося гіршого. Віра це розуміла, зайшла до кухні, зо всіма віталася, з Еммою навіть обмінялась посмішкою. А коли дійшло до розмови, Емма зазначила, що цілу ту завірюху зчиняє Гільда, яка погрожує ґештапом, що вони і хотіли сказати Еріхові. На селі про це мови і мови, люди поділені, багато за Еріхом, лиш не мають відваги це сказати.
Віра слухала, розуміла, мовчала, терпіла, минали і минали дні, приходили і приходили, дуже знані, лист за листом, вісті Еріха з печаткою Айзенаху, але ось, поміж ними, зім'ятий конверт іншого вигляду з печаткою незнаного місця Люнденбург. Батько! Нарешті. Те, що вони й сподівалися. Їхав, в Кракові його зняли, відправили до табору "Ост", працює у однієї вдови по якомусь полковникові, на винограднику, недалеко Відня. Лист гіркий, що не слово то гнів, видно вдарений. "Але ми це, дочко, переживем, дуже це не певна зброя завоювання і розплата за таке може бути понад кожну міру", — закінчував він свій лист. Віра не менше в гніві, ніж батько, боялася його приїзду, але весь той "Ост"… Уявляла гордого батька з тією на грудях латкою. Це переходить міру можливого.
Цього, одначе, нікому, навіть Еріхові, не прозраджувала, це її особисте. Не писала, ні батькові, ні матері про свої власні клопоти. Це також особисте. Це німа, глибока, внутрішня царина болю, до якої вступ іншим заборонений. Лишень власна воля жити, лишень гордість серця могли з цим змагатися.