І лишень час йшов звичайною, наміченою перстом Вищої волі, дорогою, так само, як було колись і, як буде колись. Можливо, тепер він твердіше ставив свої кроки, ніж звичайно, естафета його днів чергувалася хворобливіше, але взагалі, по шляхах вічного, все було, як було. Сонце, земля, трава, горобці — все, як завжди.
Але фронти довкруги Великого Німецького Райху, на суші, на воді і в повітрі, ломалися і рушали, ніби крига, зрушена дотиком весни. Залишено Донбас, Харків, перекрочено й залишено Дніпро. Шостого листопада залишено Київ. Над старовинними, романтичними містами Райху, як днями так і ночами, гуркотіли літаючі суперфортеці Америки, бароко і готика минулого, оберталися у звалища сучасного. У грудні вперше загули сирени Ваймару.
Протягом цього такого екстатичного верем'я, Віра жила своїм особистим, завороженим патосом, Еріх, як вагалко годинника, регулярно, щосуботи з’являвся в її чертогах, вони були переладовані самі собою, дома перестали їх займати, на селі перестали дивуватися, по начальству не збувало вже часу. Урвалось і листування з Каневом, образ матері віддалявся і зникав за межою огню, листування з батьком набирало звичайности, зв'язку з тіткою Тетяною, не встановлено.
Стривоження було велике, на землі і на небі. Нюрка Рябова, яку Віра іноді зустрічала, викрикувала захоплено:
— Віро! Йдуть наші! Вони будуть і тут. Вже під Львовом. Їдемо додому! Не журись з тим твоїм лейтенантом. Забудеться. Як з гуся вода.
На таке у Віри лиш мовчанка, це така цупка щирість, що з нею не даси ради, то ж то для Віри, те її "наші" і те "прийдуть" лиш помноження клопотів, хоча, треба сказати, що такий розвиток цих подій, можливо, ще найконтентніший, коли подумати, що там би міг загніздитись справжній "Ост", завданням якого — розчавити і стерти з лиця землі, що там людського і заповнити місце "расою". У Віри це питання не виходило на кін думання, але вона бачить життя. Взяти хоча б її та Еріха, ті їх корчі зачумлених, а це що, треба сказати, ідилія з порівнянням до справжнього.
А взагалі Віра на моторошному, що не має ні кінця, ні краю, роздоріжжі, куди лиш не кинь — клин. І все розтрощено, ніякого ніде опертя. Де, скажете, її батько? Мати? Брат? Дядько Андрій, тітка Тетяна. Та Софрон, та Петро. Розкидано, розметено, розвіяно. Не люди, а забавки химерної дитини. Іноді, ночами, в темряві вона намагалася встановити себе в просторі світа. Виходило безглуздя. Лист дерева, зірваний вітрами осени і занесений у якусь кльоатину.
Нове Різдво і Новий рік, що були з вогким, дрібним снігом та лагідною сірістю неба, святкувалися вдома, родинно, замкнено. Розуміється, приїхав Еріх, Віра з Еммою чепурили ялинку, роздавали дарунки. Віра дістала перстник, про що подбав Еріх. За святочним столом сиділи всі разом, ген з Яном, проспівали "Штілє нахт", але піяніно, на цей раз, мовчало. І без нього було повно, сито, тепло.
А огульно, треба сказати, що ці місяці якось притихли, байдуже, що там десь не робилося, у родині Врінґлєрів мир і лад і, мабуть, тому, що наближалося те найгрізніше, перед яким, все інше, тратило вартість.
На службі Еріх також робив поступ, до його "лейтенант", додано "обер", січень та лютий, та березень минали "нормально", хоча в січні, східній фронт, сягнув передвоєнних границь Польщі, в лютому він застиг, було під Львовом, але в березні перекрочив вже Чернівці. Двадцять четвертого лютого вперше збомбардовано Айзенахде то Еріх муштрував своїх рекрутів.
То ж то, пару місяців згодом, червня шостого, о годині 5.15 ранку шістсот морських гармат, за десять хвилин часу, перекидають на берег Франції, довжиною трьохсот кілометрів на захід від Гавру, дві тисячі тонн гарматних стрілен, після чого, одинадцять тисяч бомбардувальників, маєстатно здіймається над островом Британія і перекриває заворожений Ля Манш. Ця прелюдія відслонює ще одну дію загальної сцени, після того, як два дні тому обсаджено Рим. Ще місяць і панцерні дивізії аліянтів закріпляють Нормандію, східній фронт перекрочує Сян, в головній квартирі фюрера розривається бомба, патетичний доктор Ґеббельс проголошує всенародню мобілізацію.
Дуже змінний час, але на фронті Віри все йшло без змін.
Аж до, скажемо, місяця серпня, коли то, з невідомо яких причин, Еріх не з'явився в суботу, як звичайно, у Віриній комірці, в по часі, від нього прийшло коротке повідомлення, що його раптом знято з його місця і відправлено, як стій, на фронт. Гостра для всіх несподіванка. Не сказано на який фронт. Родина Ганса стривожена, Віра в розпачі.