Саме ж бо тоді, з кінцем серпня, Віра вперше відчула свою вагітність. На двадцятому році життя, розвинена, здорова, материнство не було їй тягарем, бути матір'ю — її ідеал, вона знала й вірила в Еріха, але, що його тепер? Мала тільки номер його польової пошти. Віра негайно висилає про це вістку у визначені простори і напружено чекає відгуку.
Для жінки нема посвятнішого, містерійнішого почуття, ніж перші ознаки її материнства. Віра сповіщає милого про це чудо в глухе, німе нікуди і чекає, і ще чекаєдовго чекає, але ж ґвалту — горенько… Нема. Нічого нема. Намагалась знайти виправдання… То ж там — мій ти Боже! Бої. Кинулась знов до радіо-вістей, кожного ранку хапалась "Тюрінґер Цайтунг"-у. Американці здобули Рене. Німці пустили Фау-2. Совєти форсували Віслу. Три союзні армії оточують Париж. На Берлін скинуто 8,000 тонн бомб. 11,026 вбитих. Капітулює Румунія.
День-у-день отаке, а там же Еріх, у Віри голова завертом, з нею й біля неї родина, напружене слухання, заперте дихання. По середині на дзиґлику Віра, за нею на стільчику Емма, ззаду, зі закачаними рукавами, сперта на одвірок Кляра, спереду біля самого апарату Ганс з погаслою люлькою, забувши навіть за свій дим.
Гай, гай — даремно! Самі лиш удари.
Ганс намагається довідатись щось про сина у воєнному уряді. На якому бодай фронті. Дарма. Не хочуть навіть говорити. Там і там фронт, а де фронт там бої і поки не повідомили про втрату, значить живе, з вістями не так просто, часто обриваються зв'язки, забрано в полон, недораховано втрати.
Ганс вертається, у брамі подвір'я чекає Віра, вона питає його лиш поглядом, він відповідає лиш поглядом і це все. Зрозуміло.
У кухні, після вечері та після вістей, Ганс сідає до свого просидженого фотелю, набиває люльку і хто його слухає чи не слухає, бурчить:
— Що ж… Так воно є… Так мусіло бути. Не дивуйся, дитино. Коли воно починалося, я їм казав: не заривайтесь зі світом, не обтяжуйте сумління. Буде біда. Людина такого не здержить.
Годі сказати чи домашні догадувались про особистий стан Віри, вона почала повніти, бліднути, на обличчі жовтаві плями, інколи у неї туманіють очі, тяжче рано вставати.
Десь згодом, Віра помітила, що до неї придивляються. Ганс сам почав підносити тяжчі цебри, вона це розуміє, їй соромно, її це сердить і одного разу, вона вибухає:
— Чого ґапите? Я в тяжі! Боїтесь? — Виклично, зухвало, зло. Ніхто на це не відповів, час сам по собі ставав зухвалим, до Ваймару, видимо-невидимо, валило різного люду, потяги їх привозили і висипали на вулиці. Мов всієї Европи, обвантажені торбами, клунками, валізам постаті, куди не глянь, шукали притулку. Щоб їм помогти, постає ряд комітетів, а між ними Ukrainische Hauptausschuss, Stützpunkt Weimar[5], на площі Гітлера, в домі Gliederung, кімната 19 і, здавалось, що поміж іншим різномовним втікацтвом, української чулось найбільше. Уділялось поради, виряджалось атаки на тюрінгських "фрауен" та їх "штубен", спочатку в районі міста, то ж то згодом, далеко поза околиці.
Досягнула ця інвазія і Мелінґену, місця оселення Віри Морозівни, в домі її пана-господаря порожня кімната, що належить синові, а той на фронті, а закон оберігає її недоторкальністю. Все там на місці, ніщо не турбує її спокою, предковічні мури оточують її недосяжність, але чи встоїть вона перед силами інноплеменництва цього грізного часу? Село вже ним заповнене, але порожня кімната в домі Віри Морозівни, все ще борюкається за свою порожність і головною потугою цього була, розуміється, Віра. Приходили… Розуміється… І не раз, але вона обстояла. Недоторкальність кімнати збережено.
І наближалося ще одне Різдво, — найбарвистіша точка року, лишень цього Anno Domini 1944, його барв змарніли і вкрились жалобою. Вже кілька тижнів, чи не кожного вечора, біля години десятої, над Ваймаром, чорному, як сажа, просторі, зривався рев сирен. Здалека, особливо за гострого вітру, видавалось, що там прорвалось небо і почався біблійний суд. По селах гасли світла, западала тиша, з виглядом янгола смерти, проходив сільський сторож і витрублював наближення кінця. Вулиці вимирали, по їх трупах топтався лиш вітер, будови товпились, як замотеличена череда овець, небо і земля затаїли дихання.
Саме цього Свят-Вечора таке й скоїлось, старий Гансів "Телефункен", хрипливим, змовницьким голосом, повідомив, що зі заходу, в напрямку Ґоти, Айзенаху, Ваймару, Єни, наближаються "зеер швере" з'єднання суперфортець, вулицею протрубив Янгол смерти, родина Гансова, разом з Вірою і Яном, зібрана в кухні, очі розширені, обличчя застиглі, ніхто ні слова, все лиш слух, вікно тяжко заслонене, під стелею лямпка з білим, скляним абажуриком, яка ось враз поволі, вагаючись, заблимала і вчахла, до глибокої тиші, влито глибокої темряви, з вітальні чути цокіт годинника, крізь стіни проривається глухий гуркіт, долівка здригається.