тож-то, з початком квітня, над селами, полями, дорогами почали з'являтися низьколетні розвідники, як метко виривались з-за обрію, засипали кулями все, що тільки рухалось і миттю зникали. Наближався початок кінця, ширились страхи, розгубленість, чутки про совєтів, люди "Ост"-а ділились на тих, що чекали "наших" і боялись Сибіру і на тих, що боялись Сибіру і чекали американців.
Становище Віри робилось нестерпним, навали чуток поглиблювали її розпач, говорили, що між совітами американцями прийшло до згоди, і всіх Ост"-ів мають вернути додому. Віра в паніці. Для неї це значило б кінець. Треба шукати іншого виходу, але де він? Хто б їй порадив, допоміг? Пригадала, що у Ваймарі існує певний комітет, чи не слід би вдатися до нього? Але їй сказали, що той комітет займається лишень втікачами, люд "Ост"-а йому не підлягають. Що ж тоді далі? Чи не було б можливо позбутися їй тієї плями "Ост" і стати втікачем? Хто їй порадить? І тут вона пригадала того добродія, що приходив до них за кімнатою, він з комітету, і він їй видався людиною, що може її розуміти. Нюрка Рябова, яка все знає і все знає краще і яка зацікавилась справою Віри, радила їй це саме.
— То ж у них там комітет… То ж ти також українка… Той добродій жив в Тавбасі, три кілометри од вас, наші дівчата його знають.
— А як же ти? — питала її Віра.
— Я? Мені що? Я совєтская. Вертаюся. З Прохором. Ми запишемось.
І, здавалось, все просто, піти, назвати себе, представити свою справу… Можливо б їй не відмовили. Але той її стан… Десь, ось-ось, чекати пологів. Як з таки показатись на люди? Молодій дівчині… З тим знаком на грудях. Шукала можливості зустрітися з тим комітетчиком, найкраще б десь збоку, де менше сторонніх очей, казали, найкраще під вечір, коли він вертається з Ваймару… За Тавбахом… Три кілометри… Їй це не легко… До того ті літачки. Нема-нема і вже над головою сіє кулями, падай до землі, крийся, ні то смерть. Але було-не-було, смерть так смерть, помаленьку, помаленьку дійшла до села, його минула, втомилася, побачила збоку камінь і присіла. Хилилося до вечора, дорогою сюди і туди проходили люди, вдивлялася, чи не побачать кого їй треба, вже ось на підсмерку. Її проймає відчай, налягає зневіра, чи варто його сперечатися? Ось налетить той там і хай скосить…
VI
Саме в такому стані знайшов Віру Нестор Сидорук на граничному камені, либонь, випадково керований швидше інстинктом, ніж розумом. Не було часу питати, хто вона й що вона, було видно непереливки, довідатись лиш звідки, не було певности чи добредуть до себе, починало темніти, літаки більше не з'являлися, тільки звідтіль, як захід, доносились гарматні перегроми. Не було сумніву, що фронт швидко наближається і не сьогодні — завтра можна сподіватися зміни володарства землі цієї.
Коли Віру побачили вдома — зчинився рейвах, вони там і не знали, де вона ділася і що мають робити, вимагалось негайно лікаря, Ганс кинувся його шукати, але минулими днями всіх лікарів мобілізовано і в тому їх добрячого доктора Кнітеля. Нема іншої ради, як запрягти до воза кобили і на цілу ніч, щоб там не діялось, плужитись до Ваймару.
Западала погожа, квітнева ніч зі середи на четвер, числа одинадцятого, із-за пригірка, над залізничною зупинкою, зупинився напівповний місяць, в різних місцях темно-синього неба блимали зорини, стояла, як звичайно, після довгих алярмів, глибока тиша, тільки там, за обрієм до заходу, глухо гуло, небо там зазагравлене, мабуть, пожежою і час до часу червоними пасмами вибухів.
У Врінґлєрів рухливо, на подвір'ю до великого селянського воза настелено соломи, накрито її ковдрою, додано подушку, запряжено пару тяжких, робочих коней, Кляра, Емма і навіть Матільда, виводили окутану хусткою Віру, мостили її до воза, прикривали прикривкою. Готово. Спереду на сидженню силуети Ганса й Нестора, за ними, горі лицем Віра, її обличчя освітлене місяцем, видавалось стеариновим. Вйо! Коні рушили, віз покотився з широкої брами на безлюдну, кострубату вулицю.
Їхали мовчазно, коні ступали повільно, коли минали Тавбах, над Ваймаром гули сирени. Їхати чи не їхати? Їхати, розуміється, нема ради. По часі, в напруженій глибині неба, з'явилося кілька хвиль літаків, їх не було видно, лишень все там гуркотіло грізним гуркотом. Вони летіли й пролетіли без наслідків, їх призначенням, видно, не був Ваймар, а щось там далі на сході, скрізь порожньо, нічого ніде живого, віз котився. Віра лежала німо, Ганс і Нестор мовчали, почуття глибокої порожнечі, вслухаєшся до напруженого, мов тятива, простору, чуєш звучання гігантського інструменту, що нагадує космос.