Не доїжджаючи Верхнього Ваймару, вони побачили ватагу людських силуетів, які розтягнуто, втомлено рухались їм назустріч. Згодом, з цього виловились постаті німецьких вояків обвантажених наплічниками, протитанковими довбешками, легкими автоматами, гвинтівками, їх шоломи і їх ґаз-маски прип'яті до поясів, вони рухались понуро, без поспіху, порівнявшись з підводою, зробили їй проїзд, поглядами незучаснено і один лиш, мабуть старшина, запитав:
— Куди їдете, люди?
— До шпиталю, — буркнув байдуже Ганс.
— Лишень, чи доїдете, — додав той між іншим.
— А то ж чому ні? — питав Ганс.
— Там далі вже "єнкі", — махнув він рукою на Ваймар.
Ганс не відповів, вояки пішли далі, коні не міняли темпа, лиш тиша, ніде ні вогника, на обрію заграва. І час до часу глухі вибухи.
Підвода наближається до міста, силуети вигорілих будівель, вулиці завалені грузами, їхали навмання і лишень раз натрапили на людину пів військового типу. Запитали, де тут поліція. Виявилось, що він і є поліція. Довідались, що з трьох ваймарських шпиталів, тільки оди для цивільної публіки. Той там за містом, як Кіршберґ. Дякую. Ганс знає, поганяй. Їхали далі.
І дивно, де ділися люди, у цих же руїнах їх тьми тьми, як і куди вони зникли, така жаська порожнеча. Але вони є, у тому розваллю, сидять причаєні, не дихають, слухають, чекають. Дивуються, що мовчить небо.
А підвода котиться, колеса стрибають по ямах, перехрестя, скверики, мостик, легке взгір'я, дерева і нарешті є. Висока, залізна огорожа, широка брама, двоповерховий, довгий будинок і темрява.
Вартовий при брамі їх пропустив, підвода в'їхала, перед сходами входу зупинилася, все тут мовчало, жодне вікно не світилося. Ганс з Нестором зійшли на землю, піднялись по сходах, застукали до дверей. Їм відчинили, запитали, хто вони й що вони, впустили до середини, а там вестибюль, під стелею лямпочка, віконце дижурної. Пояснили справу. З'явилося двох чоловіків з ношами, зняли Віру з воза і понесли сходами до другого поверху, а та видимо-невидимо ліжок, все ними заставлене, коридором годі протиснутись, Віру примістили на краю біля сході на білому матраці впрост на помості.
Вона мала вигляд хворої, Нестор легко торкнувся пальцями її волосся.
— Мені треба знати ваше ім'я, прізвище і рік народження. Вибачте, — сказав він. Це було вперше, коли він довідався, з ким має діло. — Тримайтесь! Прийду вас відвідати, — додав він до того. І відійшов.
Вона провела його мовчазним, байдужим поглядом. За Нестором відійшов також вниз сходами, високий, згорблений Ганс, внизу ще мусіли затриматись із полагодженням формальностей, що їх взяв Нестор на себе, при чому трапилось таке, що коли він цією процедурою був зайнятий, згори зійшла сестра, яка звернулась до нього так:
— Пане Мороз. Ваша жінка почала вже роди… Надіюсь, все буде добре, але це протягнеться… Не думаю, що вам буде зручно тут чекати, у нас тут, бачите, як. Приходьте завтра…
От тобі ще… Нестор збентежений. Хто таке вигадав? Одразу хотів, було, перечити, але передумав. — Добре. Дякую, сестро. Завтра заїду. Добраніч, — відповів він і відійшов. З думкою, що з цим він розбереться пізніше.
Після цього вони з Гансом залишили шпиталь. Надворі та сама півзоряна, півмісячна ніч, тільки коцюб місяця змінила своє місце ближче до схилу і до того додався гуркіт, що його чути було вже в шпиталю, але тут, на тлі гострої тиші, від нього дрижало все місто.
— Що це може бути? — дивувався Ганс.
— Танки! — відповів Нестор.
Це були танки. Коли Ганс з Нестором виплутались з руїн центру і наблизились до широкої алеї Бельведерської, що прямує здовж парку в південно-східньому напрямку, там вже годі було проїхати. Алея, як бачить око, ними заповнена… Ганс змушений зупинитися. І стояти. І дивитися. І думати, як його протиснутись далі. І бачити: справа тіні руїн, зліва сторчани дерев, між ними силуети панцерів. І що ж воно далі? Але трохи згодом, танки почали знов рухатись, повертати наліво, переповзати хідник і зупинятися довгим шерегом по краю парку, на тлі мармурової фігури композитора Ліста, що стояла серед обчухраних дерев, в сутінках ночі.
Алея звільнилася, Ганс з Нестором можуть рухатись. Тягнулися поволі здовж шерегу панцерів, мигали вогник ліхтарок, рухались невиразні людські постаті, чулися оклики, але було мирно, ніхто не цікавився, хто вони й куди вони, звичайна підвода, звичайні коні, звичайні люди… Їдуть — хай собі їдуть, їх справа.