— Почекай ще п'ять секунд і буде рапорт. Як було повідомити? Телефоном, телеграмою, герольдом? А там таке… Грім на голову, — боронився Нестор, накинувся люто на хліб, масло, шматок ковбаси, липовий чай.
— Зачекай, хоч пригрію, — лебеділа Ірина.
— На добрий камінь, що сип то амінь. Чи ти це знаєш? А тобі, голубонько, моя порада: роздягайся, кладись до ліжка, закрий очі і слухай… — І після цього Нестор оповів, одну з трагедій, що їх тепер мільйони.
Було пізно, роздягалися, лягали, гасили світло. Ірина заспокоїлась. Вістка про американців, вплинула снотворно, ніякі сирени, лягай і спи, і забудь… — Отже завтра, кохана, ми вже під Америкою. — встиг Нестор ще раз сказати і ліг, спочатку горілиць, опісля повернувся на правий бік і зник. Ірина прикрила його ще легкою ковдрою… Було темно. На передній стіні зарисовувалось сіре місце вікна, з якого Ірина вперше зняла "затемнення".
VII
Коли у серпні, три роки тому, до дверей будинку Лоханських на Полтавській вулиці міста Канева, у годинах передвечірніх, підійшла чоловіча постать загорнута у лахміття земляного кольору, їй не було легко потягнути з ручку дзвінка, що висів на одвірку зліва. Постать, здавалось, встала тільки що з гробу, ледве трималась на довгих ногах з обличчям, що нагадувало обтягнутий пергаментом череп, зі шапкою пронизаного сивиною волосся.
І коли їй все-таки пощастило ту ручку смикнути та коли сірі, обчовгані двері відчинилися, їй не вистачило більше сили встояти, вона зломилася і шелеснула просто під ноги жінки, що появилася в рямцях дверей.
В будинку зчинився рейвах, жінка, що відчинила двері наробила галасу, поспіхом появилось ще двоє старших — чоловік і жінка і вони, силами, які тільки мали, почали втягати до сіней їх дивного гостя.
— Господи Боже! То це ж Іван! — першою озвалась Марія Олександрівна.
Так, це був Іван. Його пізнають всі. Виглядав гробово, не міг промовити слова, його підняли, взяли під руки, провели обережно до кімнати Мар'яни і обережно, як був, поклали на ліжко. Той самий Іван, син відомого колись господаря Григорія Мороза з хутора Морозівка, отам за Дніпром, брат вельми відомого письменника Андрія Мороза, знаного художника Петра і ледве чи знаного машиніста Софрона. Таке ось гроно людей, повних сил і соків, як гроно винограду. О, як це було колись, давно, далеко, весь той хутір зі сестрою Тетяною. Тепер це вже міт[6], легенда, дума про братів Азовських, дарма, що їх розкидано і вони ще існують, а Іван ось болюче вражаюча дійсність.
Місяць тому, він вирвався з табору полонених Орша, отуди вверх по Дніпру, битий голодом, не живий, не мертвий, цілу ту дорогу вниз до Канева, шкандибав пішки, від села до села… Можливо, він сам колись не повірить, що з ним могло таке статися, але тоді це було, щось як правило, як продовження дивного шляху, коли то, двадцять вісім років тому, його мобілізовано до царської армії, щоб в лісах Августова, потрапити вперше до німецького полону. Після того, це пішло і пішло, ні в казці розказать, ні пером описать і дійшло до цього аж другого, знов німецького, полону в Орші.
Але ось він знов… вдома, знайомі постарілі люд і речі. Коли це востаннє їх бачив? О… Почекайте, почекайте… Добрих тринадцять років, заплющ тільки очі і уяви… Як це було, чому це було, навіщо це було, за чиї гріхи і які злочини. На початку війни його пригадали, зняли з каторги, доручили постачання фронту, але йому докучило бути попихачем, біля Орла все кинув, підняв руки і пішов… І дійшов до Орші. Це ніяка зрада і ніякий полон. Людину заплутано між трьома соснами, я ідіота, не було обріїв, не було виходу, сам Сталін заметався, як злякана курка, а він же опудало перед яким тремтів світ. Шукалось, металось… Іван знав німців… Статура, культура, мудрість, проти Маркса… Так зрозуміло, так ясно.
Але в таборі Орша і це затемнилось. Стиснуто до маленького простору двадцять п'ять тисяч здорового люду і відмовлено їм їжі. Ніч-що-ніч вивозили до ям, аж поки не вивезли половину. Решта билося між життям і не життям і причиною цього мало бути брак харчів, але в дійсності — брак людського в людях, що для Івана було несподіванкою у вимірах простору Европи. І тут він зрозумів термін "Нова". За "Старої", таке б не змістилося.
А коли Іван настільки очунявся, що міг питати, його першим питанням було, де Віра? І коли йому це сказали, він отетерів. В таборах? Ост? Орша? На місці себе, бачив свою дівчинку з якою, шість років тому, у таборі Чіб'ю, розлучився. Її образ невідступно супроводив його по всіх інферно і тепер його думка стиснулась спазматичним корчем. Як з таким погодитися? Алярм — пробі! Рятуйте. Він це мусить зробити. Ост? Що таке Ост? Пароль, кличка, конспірація… Знак приречення. ГУЛАГ в масці упиря. Виссати і до ями.