Денно і нічно одна лиш думка — визволить… Знайти дорогу. До речі Іван знов щось, як вдома, он за Дніпром місце, де він родився. Кучерявий, бурхливий хутір, рожі, соловейки. Запахло вітрами Дніпра, цвітінням пшениці, млосними вечорами… Потягнуло навіть відвідати. Та ба. Порожнеча. Голо-голісінько. Хоч би де деревце. Лиш простір, лиш розмах, лиш небо. Іван чує в собі клич крови, заповіти предків. Чи не спробувати йому повернути цей шматок поля до рук його власників? Забавна, провокуюча думка.
Тим часом, у Каневі появилась цікава фігура людини невисокого росту у великих золотих окулярах та новенькій уніформі кольору рудої глини з опаскою гакового хреста на лівому рукаві з назвою герр Шпааде і під назвою "ґебітскомісар", що значить обласний начальник, також подібний до нього герр фон Носке, сиріч "ґебітсландвірт", тобто господар области — нервові рухи, гостра мова, блискучі шкельця окулярів. Іван візьми та з'явися в їх уряді на колишній Дворянській, колишній Леніна, тепер Вермахту, вулиці, представився, як колишній господар, його німецька мова від часу першого полону, не особливо сильна, одначе її було досить щоб розмовитись та довідатись, як думає нова влада "розв'язати питання сільського господарства". Чи має воно і далі лишитись "колективним", тобто нічиїм, а чи вернутись назад в рук господаря. Розуміється. Господаря. Що за господар, скажемо, бюрократ уряду, коли земля вимагає знавця діла. Іван обнадієний, він представляє і свою справу… Ота за Дніпром шматок поля, його відібрали від нього бюрократи, поле марнується і чи є яка надія, що його можуть йому повернути назад?
Фон Носке сидить розлого за широким бюром, вираз самовпевнений, на устах іронічна посмішка. — По-перше, пане Мороз, про це ще рано говорити, ми ще не знаємо остаточного рішення фюрера в справах земельних, По-друге — вам треба знати, що німецька армія не прийшла сюди повертати вам те, що забрали від вас бюрократи. Все це тепер не ваше. Ми ведемо війну не з вами, а бюрократами. Їх гасло — грабуй награбоване. Прекрасно. Йдемо за ним, — ха, ха, ха!
Точно, ясно, зрозуміло… Ніяких папірців. Jawohl! Вставай, Іване, і з Богом. І не повертайся. Ти тут перекотиполе з ласки вітрів, нічого тут не належить тобі, навіть твої власні діти.
Але Іван має тут ще одну справу. Віра. Вона там десь в розпорядженню цих ясних, точних людей. Чи не можна б щось з цим зарадити? Фон Носке і це вислухав, не сказав нічого, лишень радив звернутися до герр ґебітскомісара, обіцяв навіть протекцію. Каже, прийти завтра.
Іван обнадієний… Ба! Окрилений. Він піднесений, він плянує, йому не спиться. Другого дня, рано-по-рану, він вже в черзі ґебітскомісаріяту. Його приймають, кажуть сідати, слухають. Так. Комісар вже знає, герр ґебітсляндвірт його інформував. На жаль, звільнити його дочку вони не в стані, цим відають уряди там, в Райху, але відвідати її можна. Варто спробувати… І щось, можливо, зробити вже там на місці. Вони можуть йому помогти.
Дуже добре. Заковика лиш з пашпортом. Іван має тільки пім'ятий папірчик з табору полонених, виставлений на Іван Боровик. Все, що було на Іван Мороз, він знищив. Вояк, рядовик, сорок два роки, родом з Канева, колгоспник, мобілізований. Його вік не годиться з його виглядом, але це ж були роки. Число їх подвійно, потрійно. Добре. Згода. Іванові виставляють посвідку з відтиском пальців на ім'я Боровик… До того додається перепустка — зелений папірчик Durchlasschein. Einmal und zurück. До Райху. На три місяці.
Дуже чемні, дуже зрозумілі люди. Европейці, Іван не звиклий захоплюватись, але з цим не справишся. Побачити Вірочку, а може навіть вирвати з того ясиру. Пригадується, колись давно на сцені "Маруся Богуславка", — мати, яка йшла боса через весь степ до самої Туреччини визволяти дочку "з неволі бусурменської". Часи повторяються. Іван негайно збирається, його благословляють, слізно проводять, така незвична дорога. На захід. Везе Вірочці дарунки від мами, від бабці, від діда… В Европу. Колись про таке читалось хіба в романах — Карлсбад, Баден-Баден, Рів'єра. Призначення Івана — Ваймар. Коли ґебітскомісар власноручно передавав Іванові перепустку, він запитав:
— Чи ви знаєте, що це таке Ваймар. — Це нагадувало запит Гоголя, чи ви знаєте Миргород? Але Іван вже давно не мав контактів з такими поняттями, тому відповів заперечливо.
— У Ваймарі покояться тлінні рештки Ґете й Шіллера, — повчальним тоном зазначив комісар. О! Цікаво! Про Ґете й Шіллера Іван чув… Ще з двоклясового училища. Варто там побувати… Їхати звичайним потягом… Добровільно. Не сьогодні — завтра побачити Вірочку. Сентимент великої сили. В його уяві вона все ще та дівчинка, яка прощалась з ним шість років тому у Ухт-Печорську. Пригода нечувана. До найближчої залізничної станції Миронівка кілометрів п'ятнадцять… Йшов пішки… На станції пригадав, що це те саме місце, звідки від'їжджав дванадцять років тому до Києва і вернувся з того аж тепер. Але то було тоді. З людиною поводились, як з падлом. Тепер це не той напрям, не той потяг, не ті люди, не та мова, не той вигляд. Deutsche Reichsbahn — Ясинувата-Варшава-Берлін, але путь Іванова — Відень-Ляйпціґ, пересядка Здолбунів. Довга, не легка, незнана дорога, зимова пора. Тож Іван вперше в тому напрямку їде — Львів, Краків, ще за Першої світової війни чулись ці назви, але потім забулися, бо лежали за обсягом його геополітики. У вагоні тісно, незручно, біля нього військові, незвична мова, дим тютюну. Байдуже, все байдуже. Для Івана це люксус, а до того ж війна. Їхалось і їхалось… Пересідалось і знов їхалось. День і ніч їхалось. Миналось зупинки з яких Іван затямив лишень Львів і Перемишль і на другий день під полудню доїхалось до Кракова.