І тут все те сталося. Границя Райху. Гостра перевірка. Ес-еси. Іванова посвідка з відтиском пальців цілковито ігнорується, йому кажуть вийти з потягу, його ведуть до переходового табору… Далі це лиш кошмар… Краще б його не згадувати. По тижневі часу Іван опинився в місцевості Ґрузбах, що на річці Ляа, поблизу міст Люнденбург, вісімдесять кілометрів на північ від Відня. На його зачовганій ватянці виразно й глумливо красується "Ост".
Іван бачив види й краєвиди на земній кулі, але це щось нове, дозвольте в тому розібратися, це був шок, з яким не легко прийти до ладу, навіть коли взяти на увагу божевілля доби і повне знецінення моральних вартостей, то його пригода переходила межі всіх понять. Бридка, брудна, безглузда гра з вогнем, в якій голові могло це зародитися? В тому чулася надміра відчаю смертельно хворого, хапання за бритву на краю прірви.
Отже Іван "Ост", його власниця пані Раух, вдова по полковникові, що загинув в африканській кампанії маршала Роммеля — поставна, статочна в траурі… Коли їй привезли того велетня, вона розгубилася… У неї поле, виноградник, машини, стайня, короварня, брак робочої сили, просила дати їй якогось полоненого, але цей солідний, літній чолов'яга, вже самим виглядом, до цього не надається. А ще коли довідалась хто він, звідки він і як сюди потрапив, вона отетеріла. Ходила до урядів, щоб його звільнили, дали когось іншого, але їй скрізь сказали, що звільнити його не можуть, хіба можуть дати їй іншого, а цього передадуть деінде.
Не було ради, Іван воліє лишитися, та його пані має людські прикмети, у неї, наприклад, приміщення для наймита отам побіля стайні, але Іван дістає комірку на мансарді головного дому з краєвидом гідним пензля художника. Ще одна несподіванка. Там ті ес-еси, людолови, "Ост", тут люди і щось, як вдома, пригадується хутір, атмосфера мирности, пані Равхова з ним радиться, з нього вилазить господар, біля нього двоє дівчат, хлопець з літерою П на грудях, що значило, що він з Польщі, дві пари коней, шість корів, тузін свиней, погріб вина, повно машинерії. Іван проясняється, входить в ролю, помалу-помалу і він при кермі діла. Це зменшує гіркоту його становища, з'являється зацікавлення, пише листи Вірі, Мар'яні шле дарунок, щось з матерії, що біля неї та важилось на вагу золота.
І помітно поправляється, приходить до здоров'я… Добрий харч, чисте повітря, нормальна робота, нормальний сон… Нема то лиха без добра… Що лиш може турбувати — його "Ост". Так, Іване Григоровичу! Ти все-таки раб. Не, ворог народу", не каторжанин Ухт-Печорська, ти лиш, на двох ногах, худобина… Добре кормлена, бо в добрих, практичних руках. Іван сам раціональна, ділова істота, філософія явищ не його домена і ця нова його ситуація для нього не збагнена, так само, я він не розумів, чому його викинули з його власної хати, так само він не знає, чому дали йому ту пляму "Ост";поява такого, десь, колись, Карла Маркса, або такого ось Гітлера, для нього терра інкогніта. Явища постають самі від себе, найкраще про це не думати, а лиш шукати виходу. За все своє життя, він, здається, не надавав значення слову історія, що її колись, як докучливий предмет, викладав в його школі, покійний Афоноген Левицький. Він міг виконувати якусь функцію, навіть історичну, але це була лиш функція. Ніяка історія. Це таке ж зайве поняття, як скажемо, поняття херувимів та серафимів, то й менше, бо це бодай якась фантазія, а там лиш абстракція, порожнеча суті.