До речі, пані Раух, що була втаємничена у Іванові клопоти з дочкою, береться йому помогти. Через різне високе знайомство вона виробляє для нього статус втікача, це вже не чинить тепер таких труднощів, як це було свого часу і врешті-решт, з двома повними валізами дорібку, певною сумою німецьких марок і легальною робітничою книжкою в кишені, під ніч двадцять другого грудня тисяча дев'ятсот сорок четвертого року, Іван висилає Вірі захопленого листа: він приїжджає.
Але він не приїхав.
Де дівся Іван?
Він виїхав і він їхав. Його курс — Відень, Лінц, Реґенсбург, Нюрнберґ, Байройт, Єна, Ваймар. Якісь пів тисячі кілометрів… Добре перестудійована й передумана траса… З безліччю більших і менших пересядок… Завантажені вагони, розбомбовані станції, тіснота, боротьба за місце, холод. Три дні і три ночі триває атака з опором руху, але на четвертий день, у годинах вечірніх, Іван висідає на імпозантному, частково пошкодженому вокзалі Ваймару з дуже невиразними виглядами на можливість якогось нічлігу. Просторий гол вокзалу, як і всі його почекальні завалені людом. Стоять, сидять, ходять, ні кроку вільного, люди різних мов, між якими Іван чує і мову його країни. Все обвантажене… Мішками, кошами, валізами. Все звідкись їхало з наміром кудись їхати і, здається, не знало куди.
Іван змушений також до цього приєднатися, до міста вже ось скоро вечір і ніч, знайти щось там — даремна справа, десь тут присяде, прокуняє, а завтра… Там буде видно.
Але що, дійсно, завтра? Куди з тим завтра? По-перше, довідатись де Віра. По-друге, харчові картки. По третє, дозвіл приміщення. Це значить уряд, на кожному кроці уряд, куди не кинь оком — уряд. Але уряд то уряд, для Івана ніяка це новина, у них там вдома також уряд, а це ж війна. І в його кишені робоча книжка уряду праці міста Люнденбург, — Arbeitsbuch für Ausländer[7], Deutsches Reich, вигляд справжнього пашпорту з державним орлом, з фотознимкою, ніяких відтисків пальців. Там значилось, де він родився, коли він родився (двадцять років скорочено), якої державної приналежности, Боровик Іван. Добре. Все добре. Лиш піти завтра до уряду праці, записатися на листу працюючих, дістати приміщення. А там і Вірочка. Все ідеально, все в нормі.
Іван так і робить. Він лиш не був втаємничений вистачально в інтимності нового свого місця побуту. Ваймар не Люнденбург, не лінія фронту, не евакуаційна зона з балаганом порядків, це найглибша глибина Райху, шістсот кілометрів до сходу, шістсот до заходу, територія розташування знаменного Бухенвальду та його філіялок — Ротлебероде, Гаймкелє Ерліху, Ротлебену, Дори. Це варстати Фау-І, Фау-ІІ, Юнкерса, підземних зброярень, сотні тисяч невільної робочої сили… Під управою найгрізнішого з грізних, ґросмайстра рабства, ґавляйтера Завкеля Фріца. З дуже твердими порядками життя і не життя.
А тому, коли Боровик Іван, другого дня, появився в уряді праці, знов таки, як і в Люнденбурзі, на вулиці Гітлера і показав там свою книгу з орлом Райху, його почали питати і слово-по-слову, вилізло наверх його "Ост". А це значило, що він належить до інших урядів, де він одразу відчув і інший клімат. Його питали, хто йому і яким правом, ту книжку видав, на що Іван відповів, що там написано. Така відповідь, видно, їм не сподобалась, їх тон міняється, йому вказують на останню сторінку тієї самої книжки і питають загрозливо:
— Чи ти бачив, що тут написано? — Іван не відповів. Сказати по правді, він не дуже тим цікавився. — Тут написано, — казали вони, — що коли дані тут подані не відповідають правді, це значить Urkundenfälschung,[8]тим самим strafbar[9], параграф 267 RSTGB. Іван здивований, він хоті сказати, що зроблено це не з його вини, що він також людина і, що його бажання бачитись з дочкою, ніякий не злочин… Це їх зірвало.
— Людина? Кажеш — людина? — питали вони тоном повним сарказму і один з них, невисокого росту, репаного, ластовинястого лиця, встав з свого засидженого місця, повільно підійшов до Івана спокійно вдарив його по морді. І опісля задзвонив телефоном.
Івана вдарено не рукою того паскудника, в тій його рудій уніформі, його вдарено громом серед ясного неба. У ньому затремтів кожний нерв. Він ледве втримався, що не кинутись на ту уніформу і розірвати її на шмаття: сильний, внутрішній викрик стримав його від такого відруху, він лиш занімів, опустив голову, закрив очі і так хвилину простояв. А ще за хвилину, увійшов дебелий козарлюга у землисто-зеленкавій уніформі, який кивнув на Івана головою і буркнув: