— Ком. — Іван забрав свої валізи і пішов за тим "ком".
Ось таким чином Івана не стало, ось за таких умов він "зник". За дротами табору з титулом Бухенвальд, сім кілометрів на південний схід від Ваймару, здається, перед самим 1945-им Новим роком, він цього вже й сам не гаразд пам'ятає, його дні загубилися, його свідомість затьмарилась… Не зовсім ясно, що з ним і опісля ділось, його до гола роздягали, гнали під душ, нарядили в одежину синьо-білих пасмужин з червоним на ній трикутником позначеним цифрою і літерою V в його центрі.
В такому преображенню Іван опинився в півтемному просторі довгого проходу, по боках якого стояли ряд трьохповерхових споруд до спання. Був вечір, клались спати, багато рейваху. Іванові треба добратися до лігва третього поверху призначеного для двох. Ніякого мощення, голі дошки, у Івана одно лиш бажання — дістатись на ту висоту і лягти. Він втомлений. Він ледве на ногах… Біля нього говорять, біля нього штовхаються — дарма, ніякого враження, він збирається по драбинці під стелю, як був, валиться до лігва і зникає.
Була це ніч? Година? Чи одна мить? Враз різкий викрик — Авштеен! Івана штовхнуто під бік, з лігва валяться постаті, викрики, лайка, все біжить. До лятрини, що в кінці бараку, до виходу надвір, а там черга, ніч, горять ліхтарі, щось з неба падає, роздають їжу, Іван дістав посудину, черпак чорної рідини, шматок хліба… Але не встиг він цього проковтнути, як знов гаркнуло:
— Айнтретен! — Формувались шереги, почалась перевірка. Achtung! Einhaken Stillgestanden! Ochsen — marsch! Links! Links! Links![10]Шерегами по п'ять, побравшись під руки, в'язні вибивають крок, їх взуття з дерев'яними підошвами кляпотить по камінню, у брамі ляґерфюрер нотує шереги, дорогою здовж, з автоматами, ліхтарками й собаками османи, їх напрям каменоломні в лісі два кілометри до сходу. В сутінках світанку повільно посувається колона темних постатей, притишений гамір, викрики османів, гавкіт собак.
По якійсь пів годині, колона на місці, величезна яма, стоси каменю… П'ять годин ранку. Робота починається. О дев'ятій — п'ятнадцять хвилин перерва. Цивільні й капи п'ють каву, їдять бутерброди, в'язні, хто де може, падають, куняють, більше нічого їм не належиться… А там знов команда, знов праця до години дванадцятої. Година обіду. Обідрані фігури збиваються в черги. Дістають черпак вивару брукви, бадилля шпінаку, у роті гірко, на зубах пісок. До шостої вечора праця, а там збірка. Для бадьорости кожний має взяти, не менше восьми кілограмів, камінь. Чергова перевірка, команда, вимарш. При наближенню до табору команда — піднести голову, парадний крок. Збоку, в парадній уніформі оркестра — синій мундир, червоні штани, золоті лямпаси і звуки маршу. Колодки в'язнів вибивають крок, їх зір наліво, у брамі перевірка, за брамою — стій! Струнко! Ще раз перевірка. Деякі не видержують, тут же падають і лишаються під ногами. — Mütze! — падає команда. Колона віддає честь.
— Аб! — гаркнув той самий голос. В'язні зривають з голів берети і вдаряють ними себе по рамені. Провідник здає рапорт — живих, мертвих, хворих, караних, комендант табору це приймає, обходить шереги, кидає погляд на мертвих і о годині десятій, перевірка кінчається.
А там, нарешті, вечеря, та сама, що й в обід, бурда з додатком шматка хліба, об одинадцятій кінець, "абтретен", спати… До третьої години ночі.
Для Івана такий режим значить кінець, з цим він не зможе дати ради, він невправлений, затяжкий, застарий… За один перший день він дістав кілька палиць. Вантажити весь день, на холоді, в голоді, каміння, це не для нього, цей перший день він ще видержав, але що далі. Впасти під ноги… Це значить ґазовня. Там он у віддалі з рудої цегли барак з високим димарем, з якого раз-у-раз рине в небо чорний дим зі сильним згаром паленого тіла, тож-то внизу, мов стоси дров, видніє купа трупів, що їх звозять вантажниками з різних філіялок бухенвальдського царства. Потрапити до того… Лишень впади, не виконай норми, вияви спротив… За кілька годин, з тебе лиш жменька попелу, яку, разом з іншими, викинуть десь як погній.
Іван це тут побачив і збагнув… Перед ним дилема: здатись, а чи ще змагатися? Не має часу про це думати, там де була його думка, там тепер лиш голод і втома… Але це вже щось, як останні місяці, можливо навіть тижні, цієї доби, назовні, раз-у-раз, зривається розпачливий крик сирен, там то там зриваються вибухи і це підбадьорює, надає сили, до того, там десь в тому он просторі, Віра і, можливо, вона не в кращому стані, ніж він тут, тому, як не видержати. Це понад силу, але треба… Жий, тримайся, рухайся… Іван щодня бачить, як он падають… Деякі навіть пробують тікати… При рапорті, на очах цілого табору, їх урочисто вітають, або прикінчують ударами залізної палиці. Ні і ні! Це вихід не його вихід, він мусить шукати інший. У нього, наприклад, десь там аж дві валізи і одну з них йому таки пощастило дістати, а там же харчі. Половина з них пішло на хабар "капам", але решта на його "видержати". Пара кілограмів смальцю, певна кількість цукру і, навіть!.. Господи Боже, Шинка! Справжнього австрійського виробу! Це тут скарб. Ховайсь з ним, або смерть. Але Іванові не першина, він ці радості пригадує ще з ГУЛАГ-ів. Знає, що воно й як воно. А додай до його бурди грам смальцю, до його чорного пійла ложечку цукру і це вже потуга. Можна навіть встояти на власних ногах, і навіть рухатись… Підносити брили каменя… Вибивати "твердий крок" перед брамою з написом: Arbeit macht Frei![11]