І саме на ній це скоїлось, з ночі одинадцятого на дванадцяте квітня, саме коли сюди вперше в'їхало воїнство Америки. На цій теж дорозі збоку, від заходу села, стоїть вгрузлий у землю, тесаний камінь з ледве помітною літерою Ґ — старий, терпеливий свідок минулого зі збитим, пласким верхом, гей би призначений для сидження і інколи, траплялося, хтось з того користався, особливо тепер, коли було багато втомлених і не багато місць відпочинку.
А одного такого передвечора, коли Нестор Сидорук вертався з Ваймару під гуркіт літаків, які цього дня особливо розгулялися, він побачив на тому камені постать жіночої статі, загорнуту у велику хустку… Ніби звичайне тут явище. Йшла людина, втомилася і присіла відпочити, дорогою проходили інші, минали, ніякої уваги, але коли проходив Нестор і коли він лиш глянув — одразу пізнав те молоде, бліде, виразне обличчя. Він же бачив його у того там бауера в Мелінґені. Нема сумніву. І це напутило. Він підійшов… — Вибачте! Може вам щось помогти? — запитав він по-українськи. Але відповіді не дістав. Саме в ту мить, з-загори від залізничної зупинки, вирвався меткий літачок, який обсипав кулями все на своїй дорозі. — Ховайтесь! — викрикнув Нестор і потягнув жінку до рову. Літачок прошугнув і зник. Настала тиша. Жінка намагалась звестися, Нестор кинувся їй помогти і тут він побачив, що вона у найвищому стані вагітности.
II
З цього постала довга, складна повість життя однієї великої родини землі української на тлі глибинних здвигів епохи. Та жінка на тому камені… Її звати Вірою… На прізвище Морозівна. Коли Нестор знайшов її на тому камені, вона мала зліва на грудях синю шматку з трьома білими літерами OST. За цими літерами заховано усе її приречення, таємниця її життя, вогненний знак питання.
Появилась Віра у цьому просторі з тією латкою OST три роки тому у місяці червні. Була, мов громом, поражена, довкруги, без початку і кінця, безвість, губилась в тому, мов би у джунглях. І лишень згодом і згодом безвість почала щезати, з небуття виступали люди, поволі, розкривався будинок, появились кімнати, виринули меблі. А до того комори, і стайні, тварини, Віра ніколи не бачила чогось подібного зблизька, вона ще така небувала, їй щойно вісімнадцять років і тут тобі така навала несподіванок — зухвало і нахабно.
А свідомість розгортається… Мощене камінням подвір'я, брудно-жовта довкруги стіна, широка брама, овочевий, до спаду річки, сад, та й сама річка і старий млин. І життя спокійне, без поспіху — пів сьомої рано вставання, о сьомій сніданок, о восьмій праця, о дванадцятій обід, о третій підвечірок, о шостій вечеря. Старий, зі зозулею, годинник вибиває години, всі його слухають, вечорами радіо-вісті, газета, неділею церква. І ніякої ніде війни, мирні, аж сонні вулиці… Лишень портрет молодого лейтенанта в новому мундирі на комоді господині дому, що, видно, тут був, а тепер пішов і обернувся в номер 13-142 польової пошти.
Віра спонтанно входить в це царство ладу і спокою. Отой чолов'яга у зачовганій шкіряній кацавейці, твердого лиця, сивастого волосся з люлькою, яку навіки вмонтовано в той широкий, під міцним носом, рот… Звуть його просто Гансом, дарма, що він тут всьому глава. А та підтикана, широкого, повного лиця, заклопотана особа, його фрау і кличуть її Клярою. Знов — та он, вічно весела, рожевощока, повногруда дівчинисько, їх дочка Емма і, нарешті, гроссмутер — згорблена, мовчазна у довгій, чорній спідниці, з беззубим, впалим ротом… Матільда. Здається, головний тут командир і, можливо, пострах. А до того — безплатний додаток, чорнявий хлопчисько з літерою П на грудях, підкинутий сюди з далекої Польщі, як трофей війни, з назвою Ян.
А ще до того, ті там по хлівах страхіття… Незграбні сотворіння зі справжніми рогами прив'язані до ясел, яких Віра за життя могла бачити хіба на малюнках букварів. Як до них підступити і що з ними робити? А це ж вони, що "дають" не лишень молоко, але й масло. Звідки і як? Нечуване. І їх там п'ятеро, плюс он ситі, як пролетарські вожді, вепри, що хрюкають і моргають водянистими очками та наводять терор. І ті зграї курей, та качок, та індиків. Вірочко, Вірочко! Пам'ятай, що ти OST. І нема ради.
Та чи не найгіршою плягою була та мова… Суцільна маса порожніх, гаркавих звуків і єдиний Ян, з його чудернацькою мішаниною різних слів, бодай частково визволяв її з її кам'яної безмовности.