До того, йому пощастило потрапити до команди направи наслідків бомбардування. Залізниці, будови видатних бонзів, підприємств. Після "штайбруху", це вже курорт. Вставання те саме, бурда та сама, але відпали марші, відпали парадні перевірки. На працю їхали потягом, працювали між звичайними людьми, інколи хтось подасть хліба, цигарку, цибулину. І лиш одно, при цьому, мучило Івана. Тут же поблизу десь Віра… Можливо, ось там або там, адреса згубилася, але село пам'ятає. Іноді, при зустрічі з цивільними людьми, Іван обережно питав, де тут такий Мелінґен.
— О! Кілометрів сім… Вісім…Отуди — показували до сходу сонця. І траплялося, що він міг, з місця роботи, його бачити. Так воно дивно. Десяток років часу, тисячі кілометрів віддалення… І ці ось сім-вісім кілометрів… Треба видержати! Ще ось це один крок.
Минали і минали дні… Довгі, брутальні… Моторошно короткі ночі. Іван жив, і жив, і жив… Сам один у стовковиську десяток тисяч… Герметично замкнений, кам'яно непроникальний. І до певної міри, сильно зближений до себе самого, щось, ніби він доторкнувся щупками пальців найістотнішого в собі самому. На його пасьмужастій одежині, у червоному трикутнику, з лівого боку грудей, чітко вирізнялась латинська літера U. Спочатку, Іван не надавав цьому особливого значення, в його натурі не було нахилу до яких будь значків. Тут він міг бачити, У, і Р, і П, і… інші, і інші. Знаки, кольори. Чи варті вони уваги? Але йому помогло життя. Він помітив, що інші люди, такі самі, як і він з їх знаками, чомусь особливо його не люблять. Ба. Ненавидять. Більше. Готові його знищити. І особливо злобними проти нього літери Р і П. Що це за диво дивне? Здається, Іван вперше тут їх бачить і, здається, він не зробив їм чого будь злого. Але ті літери, здається, і не шукають якоїсь для цього причини, вони просто ненавидять. Літера У, на їх думку, не має права існування… Просто тому, що вони У. Цього їм досить. Вони провокують, вони нападають, вони калічать, вони вбивають. Іван мав можливість бачити, що вони знищили десятки своїх товаришів, на грудях яких було те саме У. Він також помітив, що люди цієї літери почали гуртуватися, творити об'єднання. А що їх було тут багато, у деяких відділах, більшість, вони почали забирати в свої руки службові функції, від яких походила влада, триматися разом, відбивати спільними силами напади. Що Іван залишився живим, це він завдячує саме тим з'єднанням. Одного разу, перед сном, до Івана підійшов оди такий з літерою Р.
— Ей, ти У! Почему ти такой ґордий? — запитав він злобно.
— Нє твайо, канєчно, ето дєло, — відповів спокійно Іван.
— Аха! Панімаю. Пан українєц! Нічево, нічево! Поскрєбьом! — манерно відповів той і відійшов.
Іван бачив, що з цього може вийти щось недобре, але не думав, що аж так недобре, бо не встиг він повернутися, щоб вилізти на драбинку свого лігва, як на нього накинуто якусь ряднину і на голову посипались удари. Іван опинився на долівці, удари сипались далі, але в цю саму мить зчинився більший рейвах, удари сипались сюди й туди, появився "кап", напасники розбіглися, Івана підносять з долівки, з його обличчя сочиться кров, "кап", його ж таки мовою, каже перейти йому ось туди і вказав на протилежне місце бараку. Іван перейшов. там йому підказали, хто був його напасник… "Начальнік асобаво атдєла" Нікола Барєц. "Замєстітєль" відомого Сашки Рубашки, який мав завдання "унічтожать украінскіх фашістов", не так давно, вони забили старого вже інженера з Києва, який одважився в голос назвати себе українцем. Іванові радили бути обережним, триматись своїх. Хто ті свої? Оці довкруги козарлюги, що говорять між собою українською мовою з виразно галицьким акцентом, існування яких Іван навіть не підозрював. Звідки вони взялися і чого вони тут? І один з них, з яким Іван ділив своє лігво на другому вже поверсі нар, навіть оповів йому дещо, хто вони й що вони. Іван дивувався… І вирішив їх триматися. У глибинах його національної туманности, обережно народжувалось нове пізнання, щось, як з туманности універсу народжується нова зоря. За ним шістдесят чотири роки життя.