І він вирішив добре. По-перше, названий Нікола не турбував його більше "вопросами", за винятком одного випадку, коли він, при зустрічі, підшепнув:
— Нічево, нічево… Вот прідут наші. Ми ещьо пасмотрім. — Іванові дуже знайомий цей тон, він також знав, що ця банда тісно пов'язана з німецькими комуністами, що в їх руках велика частина керівних місць, — капи, форарбайтрикухарі, і коли б прийшли "наші", вони обернулися б в чекістів, комісарів, сексотів, а тоді, Іване, тобі "нєздобровать", байдуже які там дійсні твої на це погляди. І єдина поки що, надія, що сюди, по всьому видно, йдуть "наші" не Москви, а "наші" Вашінгтону. Як день, так ніч, довкруги сипались бомби, реви сирен невгавали… збоку, з окремою загорожею, кілька забудівель окремого призначення, казали, там зібрано цвіт анти-наці, які не ходили на роботи, їли з кухні ес-есів, читали газети з переконанням, що їх місце гарантоване від бомб, але однієї ночі, над тими будівлями з'явились літаки, посипались розривні предмети і зробили з них купу звалищ. Ніяких бомбосховищ на цьому терені не існувало.
Була гарна, агресивна весна, квітень місяць покрив черешні цвітом, але небо, особливо ночами, крилось загравами. Зграї літаючих фортець, блискавки низьколетних нищівників… Земля збита кулями, все довкруги завмерло.
Притих також і табір, величний Бухенвальд з його філіялками, мов би завмер, його керівництво стратило не лишень мову, але й голову, ночами чути постріли, іноді викрики… Хтось приїжджав, хтось від'їжджав, одних вигонять, інших пригонять, притишений, гарячковий рух, зі заходу чути гарматну стрілянину… Голосніше й голосніше.
У бараці Івана тиша сливе абсолютна, вже кілька днів ніяких "авштеен", ніяких "антретен", ніяких, капів" але разом з цим ніякого "ессен". По всіх лігвах, усіх поверхів самі лиш пів кістяки, пів голі, пів живі… Нерухомі, байдужі. Ночі і дні, дні і ночі… Години, години, години… Гуркоти неба, зриви землі.
І от той день… Гарний, ясний, ранок прозорий, з-з лісу піднялось особливе, спеціяльно для цього дня, зроблене сонце, бараками пройшла мільйони років ждана вість: Американці! Від нар до нар, від кістяка до кістяка — американці! Чуєш? Чи ти ще чуєш? Американці! Кістяки воскресають, зводяться, спадають з лігв, намагаються звестися, дибають в напрямку виходу. Деякі намагаються бігти, деякі щось викрикують… Деякі падають… Сунуться рачки… А все-таки — вперед і вперед — пасьмужисті, розхристані, крейдяні лиця, запалі очі… Виходять і виходять з бараків, заповняють площу. А там ось, біля будови адміністрації, американські джіпи і молоді, рослі, у глибоких, кольору оливок, шоломах люди. Там чути оклики, видно рух, мають прапори. А кістяки йдуть та йдуть, тиснуться до переду, а між ними також Іван Мороз-Боровик, родом з хутора Морозового, що було колись на Дніпром біля Канева.
Це дивно, це дуже дивно, тільки Іван-Боровик вже не дивується. Він лиш поволі пробирається серед юрби таких, як і сам, намагається встояти на власних ногах, не звертає ніякої ні на що уваги, не думає ніяких думок, у нього одна одинока мета — вихід. Отуди за браму, на вільну дорогу, під вільне небо. Високий, похилий, посивілий, багато днів не голений, без ніяких речей у смугастій одежині. У такому стані і вигляді, залишив він браму з написом Arbeit macht Frei! Який це, скажете, був день?
VIII
Пам'ятний день, четвер, 12-го квітня — тихо, лагідно, весняно… Повідомлення про смерть президента ЗСА[12]Рузвельта і захоплена, з цього приводу, промова доктора Ґеббельса з берлінського бункеру, який вважав, що це знак Божий їх майбутньої перемоги.
Раннє сонце піднімалось особливо урочисто, на городах віддавали йому хвалу півні, над стайнею господаря Ульриха, воркотіли йому гімн голубки. Село Тавбах залите його леготом, а між будинками метушиться військовий відділ, здається, той самий, що його минулої ночі, зустріли Ганс Врінглєр і Нестор Сидорук в дорозі до Ваймару. Зникаюча рештка могутньої збройної сили, як протягом шести років, цілому світові, ставила спротив. Молодиці села просили втомлених вояків у сталевих шоломах, здатися і не наражати їх на нові небезпеки. Молодий, виснажений, але все ще бравий, у пім'ятій уніформі, їх командир, все ще при газовій масці з біноклем на грудях та стрічкою ордену в петлиці, вагався з рішенням. Він пройшов війну, від ранніх своїх років на фронті, від Парижу по Кавказ, його поле бою, два рази поранений, нагороджений Залізним хрестом, загорілий, як шинка, загартований гартом криці, гарячі, мов у перегонного коня очі, він надіявся бачити свій "фатерлянд" у величі перемоги і слави, з переконанням не здатися без бою за ніяких умов — до останнього віддиху, останньої краплі крови.