Але ось його військо — втомлені, зношені бауери-резервісти, яких недавно відірвали від ріллі, у тих натиснутих на спітнілі голови, шоломах: вони вже втратили ознаки німецького воїна і поводяться швидше, як юрба дядьків, які не знають куди їм вдатися. Їх мрією — зняти їх шоломи, їх газові маски, їх "ґевери", підняти руки "шлюс". Куди лиш глянеш, на землі і в небі, ворожі машини, деякі ось близько і низько, сливе над дахом. Американці! Здавайсь! Піднось руки!
І що його почати лейтенантові могутньої армії Райху? Куди йому далі? Втома, розпач… Він ще ніколи не вагався, він твердий, він далі твердий, до скону твердий, його сірі, барви сталі, очі дивляться на світ люто, він загнаний вовк, єдиним його бажанням — боротися, але він ось… Довкруги залізне коло машин, куди лиш глянеш — тупик. Кінець дороги. Далі нема куди.
І лишається один тільки вибір, жити чи вмерти? Його тяжкий при поясі Мавзер підказує вмерти, його рука раз-у-раз торкається кобури, він присягав на честь, на кров, на вірність, але ж він такий ще дужий, такий молодий… Перед ним ще стільки життя і, можливо, потрібного.
тож-то біля години десятої і вже не від заходу, а від сходу, на північному схилі долини, де таким шовком зеленіє пшениця, появились оливкового кольору танки, числом з пів тузеня, які повним ходом наближались насупроти села. Гирла їх гарматок, ніби пальці приречення, вказують їх завдання. Один тільки помах однієї руки і село в грузах.
Отже, пане лейтенанте, нема вибору, треба вирішувати і треба негайно, його солдати збились гуртами попід повітками, обличчя їх дерев'яні, очі вперті на нього… Танки на пшеничному полі зупинилися. Вони чекають. Їх залиті сонцем гирла направлені на ті он будови, а там матері, діти, мирні люди, їх вікна відблискують сонцем. І тиша.
І лейтенант промовив:
— Камараден! Останній мій наказ: звільняю вас з-під моєї команди. Вирішує кожний за себе. — Його голос позбавлений сили, звучить, мов би з підземелля. І після цього, кожний в тих шоломах, мов би повис в повітрі… І не знає, куди падати. Перше що — втеча від себе. Позбутися шолому, маски, відзнак. зникнути. Зайти до он тієї хати, скинути мундир, напнути щось мирне, схопити лопату і кинутись в поле, до ріллі, до гною… Розчинитися, змішатися, перестати бути. Але як? Село не зможе всіх їх поглинути. Лейтенант вступає до найближчої хати, натрапляє на старшого чолов'ягу в робочому комбінезоні, втискає до заялозеної його кишені свого заялозеного Мавзера.
— Візьміть! Заховайте! Пригодиться! — Сказав, повернувся і вийшов. Його голос дрижав, його вигляд — рана. На дворі підняв вгору руку і пішов просто на танки. За ним, у тій же позі, рушило його вояцтво. Багато очей проводило їх у ту путь, у багатьох стояли сльози, згустки болю, суміш розпачу.
Село, як завжди село, як всі його минулі століття, лишень тепер це батерея набита струмами гніву, образи, болю, страху — ті там танки, молоді в шоломах хлопці — спокійні, мовчазні, здається, байдужі, дивляться на село, на піднесені руки солдат, незучаснено моригають ґуму і, можливо, думають: дивні ті німці… Змусили нас покинути Тексас, Войомінґ, прийти сюди і витоптувати тут пшеницю. На який біс ви нам здалися? У нас кока-кола, футбол, Гарри Купер.
А село насупроти могло мати також свою думку: чого шукаєте тут, ковбої Канзасу, на землі Меровінгів, де від віків будувалась культура найвищих стилів? Що можете тут знайти, нащадки вигнанців, авантурників, гангстерів, де родилась свідомість, сформувались ідеї, закладались основи цивілізації континенту.
Можливо, можливо, хто зна… Хоча ця мова, цих протиріч не тривала довго. Над селом, мало не торкаючись його дахів, прошугнув довгокрилий розвідник враз танки, гейби сполохані динозаври, рушили зі свої місць і посунулись вниз до дороги. Ще кілька хвилин і вони вайлувато з ляском втискалися до вузьких вуличок села наповняючи його чадом бензинового перегару. Село раптом роздвоїлось, одна його частина заніміла і зникла за мурами, тож-то друга хвильнула на вулицю. "Ост"-и, поляки, зчинився гармідер, зривались погрозливі оклики, появилась гармоніка, алярмуюче закувікали свині, панікально закудкудахкали кури, у "Ґастгаузі" вдарено польку.
тож-то тубільне населення враз зникло, його не видно, мури будинків стоять німо, все згорнулось у відсутність. На вулицях стояли танки, їх обслуга дістала нічліг у приватних будинках, надходила перша, мирна в цьому просторі ніч.