Нестор Сидорук, на цьому бурхливому тлі, мав лиш одну думку: як йому довідатись, що сталося з тією жінкою, яку він, минулої ночі, залишив в шпиталі Ам Кіршберґ. Він обіцяв її відвідати, лишень дорога в той бік сливе непрохідна. Американські джіпи, юрби веселих, не конче тверезих гульвіс, одначе, другого дня, отак з полудня, за ним вступив Ганс. За брамою чекала бричка і вони поїхали. Місто Ваймар годі пізнати. Рейвах, гармідер, каруселя, всі мови Европи, біля деяких магазинів метушня, довкруги, як бачить око, празників-празник.
Ганс з Нестором переїхали центр міста, побіля Ринку, площі Гердера, вулиці Ваґнера. Грузи, звалища. При денному світлі зникала їх містерійність, а виринала їх трагіка. Зблідла й зменшилась романтика і самого шпиталю, що виглядав за ночі, як зачарований замок, його брудно-жовті мури подряпано, його парк здовбано… Але було тут спокійно, по своєму мирно.
У шпиталі одразу сказали, що Віра родила, порід був тяжкий, народження не вижило. Запобігти цьому не було спроможности, роділя забагато пережила, порід був передчасний. Тепер вона дуже слаба, її можна бачити, але не довго. Вона потребує спокою й відпочинку. На Нестора дивилися, як на жертву трагедії і висловлювали йому співчуття.
Відвідини були короткі, у одній з палат другого поверху, стояло багато ліжок і на одному з них, прикрита білою прикривкою, лежала Віра. Бліда, великі очі, посинілі уста. Намагалась посміхнутися. Нестор заговорив по-українськи:
— Привіт, Вірочко! Не хвилюйтесь. Все буде добре. У місті американці. — Віра ледве помітно посміхнулася й перевела погляд на Ганса. — Добре, Віро! Добре. Все гарно. Як тільки будеш в силі — приходь назад. Нічим не турбуйся. Всі тебе згадують і всі переживають… І будуть раді тебе бачити… І передають тобі привіт, а тут маєш гостинця, — бурмотів повільно Ганс своїм тюрінгським діялектом і положив біля Віри загорнутий у білий папір, пакунок.
— Дякую, — було першим словом Віри. Але враз її обличчя затьмарилось, ніби на неї найшла хмарина, вона споважніла, очі стали відсутніми. Нестор спішив на виручку, почав про весну, сонце, нову владу, але Віра, здавалось, його не слухала й виглядала незучаснено. Її гості не розуміли, що з нею. На щастя увійшла сестра і сказала, що візиті кінець. Коли прощалися, Віра, ніби прокинулась, намагалась посміхнутися.
— Завтра я буду знов, — казав Нестор, а відходячи, запитав сестру, як довго такий її стан може тривати. Напевно довший час, казала сестра. Вона дуже ослаблена.
Удома, в Тавбасі, двері невеличкої кімнати Сидоруків, сливе не зачинялися, приходили і приходили… Втікачі, остовці, вільні робітники, незнані і знані з різних теренів землі української. Забагато чуток, замало відомостей, наради і пляни. Всі стривожені. Питання, що далі, "вертатися" чи "не вертатися", "видадуть", чи "не видадуть"? Що станеться з тими, що вернуться, або з тими, що не вернуться? Куди вертатися і куди не вертатися? Відмінялось й відмінялось слово "родіна", але чи є то Київ та Львів, а чи Воркута та Колима? Хто дасть відповідь? Питання вирване з глибини безсилля й розпачу. Все зірване, все міняється.
У Ваймарі Український Комітет Допомоги змінився також…. І то значно… Його приміщення, за одну ніч, з однієї кімнати, змінилось на десять кімнат, у двох поверхах будинку колишньої канцелярії партії наці, вулиця Гітлера номер 7, Нестора заочно обрано в його члени, референтура культури й освіти, здобування приміщень відпало, це вже не актуальне, сирени затихли, на село вже не квапились, у вселюдному муравлищі міста окремі комашки чулись безпечніше.
Під вечір 13-го квітня, радіо аліянтів принесло вість, що минулого дня, визволено табір Бухенвальд, на волю вийшло двадцять одна тисяча пів мертвих істот, прорвалась страшнюща гребля смерти і вся її повінь хильнулась на руїни міста. Вулиці заповнились перістими піжамами, які змішалися з різними відзнаками інших пород невільництва і створили коктейль п'яного гніву нечуваних розмірів готового розчинити в собі все, що лиш траплялося на його дорозі.
У неділю, 15-го квітня, від самого рання, Нестор, у себе вдома, приймав відвідувачів і між тим, несподівано з'явився Ганс Врінґлєр, якого Нестор прийняв негайно, вважаючи, що це могло бути пов'язане зі справою Віри. Ганс був надзвичайно стурбований, хотів говорити сам на сам, з чого виявилось щось несамовите. До нього прибув старший чоловік в одязі бухенвальдського в'язня, який назвав себе Боровиком і заявив, що він є батько Віри. І що він хоче її бачити. Що мав на таке Ганс сказати? Людині просто з Бухенвальду? Що його дочка в шпиталі після породу? Він лиш сказав, що вона кудись, для нього невідомо куди від'їхала, не сказала чи вернеться і, можливо, про це буде знати щось більше український комітет, який цими справами займається. І він дав тому адресу Нестора.