Такого ось наговорив вам Ганс, його загоріле, зморщене обличчя саме збентеження, у сіро-синіх очах повно турботи, дивився на Нестора благально, ще раз і ще раз намагався з'ясувати справу Віри, просив зрозуміння.
Нестор намагався зрозуміти, не міг зрозуміти, не лиш маленький епізод великого нерозуміння в системі цілости.
— Де є той Боровик? — запитав, по хвилині надуми, Нестор.
— Він там у мене, — відповів Ганс.
— Скажіть йому, хай зайде до мене, — сказав Нестор злагідненим тоном.
— Але ж я йому там наговорив, — почав було Ганс.
— Тримайтесь свого далі. Згодом виясниться, — казав спокійно Нестор.
Ганс відійшов, Нестор скінчив приймання відвідувачів, був сам, Ірина була зайнята внизу в кухні, коли це до дверей постукали і увійшов знов Ганс, але не сам. За ним стояв дебелий, старшого віку, свіжо-голений і стрижений з худим, витягнутим лицем, у пасьмужистому одязі чоловічисько не дуже привітливого виразу.
— Ось… Прошу… Знайомтесь… Це пан… — почав, було, Ганс.
— Мене звати Боровик, — перебив Ганса той, — прийшов я до вас…
— Прошу далі… Сідайте, пане Боровик, — перебив його також Нестор. — Ось хіба тут, — вказав на свою постіль. — і куріть, — вказав він на пачку американських цигарок, що лежала на столику. — І скажіть, де ми з вами могли бачитись? — запитав Нестор українською мовою… Дивився на гостя допитливо з легко усмішкою, мов на знайомого, якого десь і колись він мусів знати.
Боровик сів, дивився на Нестора здивовано, не знав що казати. — Де ми могли бачитись — питаєте? Не думаю, що ми десь бачились, — відповів Боровик з ноткою нехіті.
— Сідайте, пане Врінґлєр, — звернувся Нестор до Ганса.
— А може б я… відійшов? — обережно відповів Ганс.
— Добре, пане Врінґлєр. Дякую. Побачимось завтра, — казав Нестор.
Ганс попрощався і вийшов.
— Знаєте, пане Боровик, — казав Нестор до свого гостя, — де ми могли бачитись, вірніше, де я міг бачити вас? Таке містечко Люнденбург, уряд праці, після бомбардування…
Боровик підняв голову.
— Можливо. Я там бував. Але я вас не бачив, — казав він злагідненим тоном.
— Я був у тій довгій черзі… Ви увійшли з тією жінкою, о, бачите. Я пам'ятаю. Я трохи забобонний. наші часи чого тільки не бачиш, але це… Можливо, нам з вами так суджено. Одначе до діла. Я є представник Українського Допомогового Комітету на цю околицю, чи можу вам служити? — говорив Нестор незалежно й бадьоро.
— Мені сказали, що ви можете знати мою дочку, — відповів Боровик і потягнувся до столу за цигаркою.
— Чи одну вашу, — казав Нестор.
— Той німець каже, що ви знаєте й мою. Пишеться Віра Мороз. Працювала у того самого Врінґліра. Кудись ніби виїхала… Невідомо куди… І не знати чи вернеться. Чи могли б ви щось тут сказати? Для мене це важне.
— Хіба ось таке: здається, я її знаю, вона до нас заходила, не можу сказати, де вона саме тепер, але я переконаний, що вона до нас зголоситься, — казав Нестор з роздумою.
— На чому базується ваше переконання? — питав Боровик.
— Вона, пригадую, хотіла змінити свій статус. Без нас вона цього не зможе зробити, — говорив байдужим тоном Нестор.
— То що ви мені, скажете, робити? — питав невдоволено Боровик.
— Хіба таке: знайти тут біля нас квартиру і чекати.
— Як довго чекати?
— Тепер ніщо не гарантоване.
— Але ж ви кажете — переконані, — говорив Боровик з натиском на останнє слово.
— У наш час… Ви знаєте. Але я думаю. Вона без документу. Ми єдина тут інституція, що може їй помогти.
— Чорт би то все забрав! — з серцем бурчав Боровик, його бліде, мов обтягнуте пергаментом, обличчя повне гніву й недовір'я, воно позначене втомою, щось в тому багато горіло й ще не догоріло. Зрештою, сам то його одяг говорить за себе, Несторові хотілося б про це довідатись, але, здавалося, що доступ до тих таємниць зареґльовано на багато замків.
Не руш! Не чіпай! Це болить! Я є я, ти є ти і цього досить.
Одначе, той не відмовився залишитись на обід, коли його було запрошено. Обідали тут же при малому столику, говорили про те і се, говорив переважно Нестор, гість був стримано-насторожений, переважно слухав, а, можливо, й не слухав, але слово по слову, його стриманість розпускалася і він устряв навіть в розмову. Помогла Ірина… Сказала, що вона з Києва, що виросла в, Лубнах, назвала прізвища людей, що той міг знати, що вона знає, як там було, що вона пережила і це було запрошення до інтимности. Боровик зрушений зі своєї недосяжности, те її "знає" і те "пережила" їх зближує, воно пашпорт довір'я. Він почав проявляти цікавість, запитав Нестора, звідки він, похвалив їжу, зазначив, що вже давно не їв при столі, а тоді й Нестор розхоробрився і вдарив питання: