— Як же ви сюди потрапили?
— Це така історія, — казав той, — що їй не знайти причин. Ви питаєте як, я сам себе питаю як. Може так само, як ті американські танки прийшли до Ваймару. Можливо, це така доба, таке повітря… Хоча там ті знають. То ж робили революцію… — І при цьому Боровик зробив натяк на посмішку від якої несло презирством.
— Думаєте, що все революція? — питав підступно Нестор.
— Від того почалось.
— Але які сили в самій революції? Хто робить вибір? — питав з розпачем Нестор.
— Хам, — відповів спокійно Боровик.
Нестор глянув на нього запитально, що, мовляв, під тим він розуміє, але Боровик, видно, вичерпав це питання. І перейшов рішуче до іншого.
— Тепер у мене одно лиш на думці: дочка. Все решта нуль. Кажіть правду: де вона і що з нею? — запитав він тоном інквізитора.
Нестор збентежений.
— Я вам сказав, — відповів він без вагання.
— Щось дике, — казав Боровик. — Вже три роки ганяюсь. Писав їй, що їду. У мене в Празі сестра.
— У Празі? Кажете у Празі? — схопивсь за це Нестор.
— У Празі. Еміґрантка. З двадцятих років. Хотів зв'язати її з Вірою, — відповів бадьоріше Боровик. — Загубив лиш адресу, — додав по хвилі.
— Може я знаю. Я жив також в Празі. Ми там всі зналися.
— Водяний! — вирік Боровик лиш це слово.
— О! — викрикнув Нестор. — Еврика! Як не знати.
Водяний. Сотник. Микола Іванович. І Тетяна Григорівна… Мають дочку Мар'яну. То ви…
— Мороз, — перебив його Боровик.
— Іван. Весь хутір знаю. Тетяна Федорівна все до подробиць розказала. Улюблена її мова. Іван Григорович! От де наш сюрприз!
Іванові Боровикові, тепер Морозові, це виразно подобалось, почуття родинности у нього гостре, залюбки з власного почину, згадав хутір, а там і батька.
— Це був Мороз! — казав він з наголосом на "це". — Його спалили живим. Наша таки голота. Просто вкинули в вогонь нашої хати… Ті самі паскуди, яких він, було, викормлював. А з хутора зробили вигін. Голе місце. Жодної ніде деревини. А то ж був сад, — говорив і говорив Іван… І так заговорився, що навіть не зчувся, як оповів і свої пригоди за останні ті три роки. Скінчили аж під вечір.
Нестор оселив Івана тут же поблизу, по сусідству з три хати, на цій вулиці, з приміщенням тепер не було труднощів, сам вигляд бухенвальдських шатів відчиняв найкращі покої найтвердіших фрау. А щодо Віри — прийдеться чекати, нема ради, але вона появиться. Вона напевно появиться. Іван, здається, почав також в це вірити.
А Нестора це ще більше зобов'язувало, тепер ця справа — його справа і вже в понеділок, тобто наступного, свіжого ранку, він позичив у свого господаря велосипеда і з бадьорим запалом, погнався зеленою долиною до Ваймару. Мій ти Боже! Що за настрій! Ожили всі руїни. Чотири дні не було вже сирен. А народу! А мов! А Вавилон. В українському комітеті, на тій колишній Гітлера, в тому колишньому гнізді ен-ес-а-партії, каруселя, проща, над порталом жовто-синій прапор.
Кому це прийшло в голову так гемонсько пожартувати над тією будовою, її вхід нагадував улій бджіл за гарної погоди, входили і виходили мішкуваті чоловіки й жінки, на сходах й коридорах, Сорочинський ярмарок".
— Єй-же Богу Трохименко! Братику! Скільки літ! — Чи не бува це Горобець з Криворівні? — Чоловіче! Чи тебе бачу? То ж казали… — І так воно все, і так весь день. Зустрічі, та обійми, та чоломкання. І де того, скажете, стільки набралося… А справ, а скільки справ. А куди, а як, а що далі? Питання й питання, самі питання.
І в центрі цього нервово-рухливого, повзнесено-розгубленого руху — Український Допомоговий Комітет. Простора кімната, на стіні ще відтінок від портрету фюрера, на дверях від "секретар ДНСАП", тобто секретаріяту партії наці, а тепер це УДК, на чолі дебела фігура харків'янина Семена Григоровича Гоременка, з титулом голови комітету, посадженого на цей трон організацією, зі скромною назвою, але не скромними амбіціями, "Організована громадськість", очолювана також харків'янином Мусієм Олексієвичем Матюшенком, що свідчило, що це не лишень втікачі, а також носії і речники певних зобов'язань. Глобальна війна, змагання за примат володарства, переможці й переможені, але ці тут не підлягають цим загальним правилам боротьби, вони займають своє окреме місце на цій арені, вони не здобули ще остаточно перемоги, але вони не є переможеними, бо їх час ще не настав. Океани ворожости, ніким не визнані, залишені самі на себе, але з ними і за ними певність переконання, що він такий одного разу обов’язково настане. Бо вони були, є, і будуть, байдуже де, коли і серед яких обставин. Ось тому вони й тут. Їх організація, серед інших організацій тут заступлених, вирізняється, як формою так змістом, це не лишень організація допомоги втікачам, це також їх верховний авторитет і моральний уряд, їх жовто-синій стяг на фронтоні будови повіває так само незалежно, як і Stars and Stripes маєстатних З'єднаних Стейтів Америки, що є свідченням, що тут править за норму дух, стиль, правопорядок тих самих стейтів.