А щодо Нестора Сидорука… Як бачите… Референ культури. Три кімнати на другому поверсі під його зверхністю. А що це значить? Чому аж стільки уваги і простору цій справі? Яка тут в торбі втікачів культура? Але між цими торбами і торби поетів, письменників, малярів, науковців, акторів… Це така ж бойова фалянга, як і кожна інша формація зброї, в цьому випадку — слова, пера, барви під командою маляра, поета і ветерана армії Української Народної Республіки, який на днях прибув сюди з Праги чеської, хоча родом з Кам'янця Подільського, Василя Бутина.
Українська сила не сміє розгубитися, вона має зосередитись, вона мусить продовжувати те, що почалось та удома.
І Нестор Сидорук весь в тому зосереддженню, його уряд вже в русі, там вже засідання, обговорення, плянування. А між тим, додатково і такі справи, як ось Морозів. Сьогодні йому пощастило особливо… Довідався, що родина Водяних залишила також Прагу і є вже тут, на селі, недалеко Ваймару, як також і те, що доктор Тетяна Водяна, має обняти керівництво амбуляторії комітету нижньому поверсі цього ж будинку.
Га-га-га! Браво-бравісімо! Проблему Морозів майже вирішено. Залишається їх тільки звести. Отже — вперед до перемоги!
Нестор не чекає обіду, сідлає велосипеда і найближчими дорогами женеться до Ам Кіршберґу, знаходить Віру у значно привабливішому стані, ніж минулого разу, все ще з відтінком хоровитости, але привіталася вже радісно, похвалилася, що їсть і спить задовільно, почувається не все ще певно, але в дорозі до певности.
У розмові, оминали її клопоти, говорили про весну, настрої, комітет і тільки згодом, зберігаючи обережність, ніби між іншим, жартівливим тоном, Нестор зробив натяк, що коли вона вийде, на неї там чекає приємна несподіванка. Затьмарені очі Віри блиснули вогником.
— Еріх?! — майже шепотом, запитала вона.
Нестор лишень заперечливо похитнув головою. Вогник у Віриних очах причахнув.
— А що? — питала вона, хвилинку запнулася і враз запитала: — Батько! — В її голосі відчулось збентеження.
— Лишень не хвилюйтесь, все добре, все дуже добре — спішив на виручку Нестор.
— Ви його бачили? — питала напружено, очі нервово тремтіли.
— Бачив… Розмовляв, — казав Нестор захоплено.
— Як він виглядає? Де він був? Що він про мене думає? — посипались запити.
— Виглядає добре, хоче вас бачити… А де був? На ньому бухенвальдська блюза, — відповів Нестор.
— О, мій ти Боже! — вирвалось у Віри. — Бідний батько! Бідний мій батько! — Вона заплющила очі, а по часі вибухово спитала: — А що буде тепер? Що маю сказати? Для нього це ніж в серце.
— Знаєте, Вірочко, — говорив дуже лагідно Нестор — є таке добре слово спокій. І давайте, ми до нього звернемось. Не забуваймо нашого часу, наших умов. Зрештою, ваш батько, як ніхто інший, це до подробиць знає.
Віра це слухала уважно, її великі очі здавалось, ще збільшились.
— Я такий боягуз, — вирвалось у неї. — Я такий мерзенний боягуз, всього боюся. Дуже вас прошу: не лишайте мене саму, з вами мені безпечно, знаю, що маєте багато іншого, але я вас прошу.
— Шановний, боягузе! Запевняю: ми вас не залишимо. Там чекають — не дочекаються — батько, тітка, швагер, сестра! Ви вдома. — Говорив Нестор тоном жарту.
— Яка тітка? Яка сестра? — дивується Віра.
— Тітка Таня, її дочка Мар'яна, — вичитував Нестор.
— І вони тут? Яким чином?
— Дуже простим чином. Вони жили в Празі, туди прийшла "родіна" і це все.
— Тітка Таня велике табу. Цікаво до неї торкнутися.
— Торкнетеся, торкнетеся! Гарантую.
— Чи бачились вони вже з батьком? Це ж їх кумир. Дядько Андрій… Вони її обожнювали.
— Ще не бачились, але це вже станеться.
— Батько! Як він виглядає?
— Велетень. Трохи потріпаний… Все ще велетень.
— Боже мій, Боже мій! Цього не вискажеш. Ви маєте рацію, ви маєте рацію. Спокій. Колись розкажу. Я вас по батькові?