— Павлович.
— Несторе Павловичу. Я вам невимовно вдячна. І вибачте.
— Е… Сентимент. Трохи незвичний випадок… Це належить до моїх обов'язків, — казав Нестор, глянув на ручний свій годинник. — Отже — до побачення.
— Лиш до скорого побачення. До завтра, — казала Віра і простягнула бліду, з довгими пальцями, руку, як він обережно потиснув… І вийшов.
Його черговим завданням є, знайти когось з Водяних, вони, як казали, бувають у таких місцях, як "Ратс Келлер", або "Елефант", тому він осідлав велосипеда погнався до центру міста, де то на Ринковій площі, бовванів покреслений, як стара дротована макітра, рисами то самий Келлер, донедавна зразок готичної архітектури оздоба міста, тож-то тепер мальовнича руїна і приваба алчущих й жаждущих всілякого втікацтва, між яким український пігмент вирізнявся виразно. Як той келлер умудрявся зберегти подобу ресторану, це, розуміється, тільки його привілей, бо на зовні, здавалось, що це щось непосильне, тому було зворушливо бачити кожного полудня і кожного вечора, чергу зім'ятих постатей, як повільно, але все-таки посувалася до тих столиків в глибині цього чародійного підвалля.
На жаль, Водяних тут не виявилось. Нестором поняла впертість і він вирішив заглянути ще й до "Елефанту", що на цьому ж таки майданчику, древня, яєчно-жовтого кольору, споруда, що пам'ятає ще Ґете, який, кажуть, любив тут бувати… Два поверхи ренесансового вислову, що їх оминули бомби Америки. Нестор зайняв місце в черзі, бачив знайомих, але не бачив Водяних. Стояти в такій черзі, це стояти поміж народами. Ті там спереду, мабуть подружжя, виразно литовського кореня, а ті ззаду чи не Греція. Ті он кельнери без сумніву італійського штибу, а той кухар, що іноді показується у дверях кухні, напевно чех. Вже при столі, Нестор розмовився з урядовцем міністерства закордонних справ Литви та його красунею жінкою на тему "що нас чекає далі". Вони песимісти. Перспективи похмурі. Европа розвалена. Москва в поході. В загальному, це втеча. Остаточна мета — Америка… Границя, за якою нема далі.
Нестор повний суперечности, але не має відваги цього сказати. Европа? Скажіть точно. Яка? Її географія лишається на місці. Але її дух, її стиль… Як центр всі континентів… Це зміниться. Під місяцем нічого вічного. Однак, Европа, як музей… Це колосальне і його не зітреш.
Це лиш думки… Вибачте. Сперечання самого з собою… Гнів безсилля, можливо, зухвальство. Вони переслідують, не дають спокою, одначе тільки думки. тож-то Нестор в течії дії, він квапиться… Швидко їсть, швидко встає, швидко відходить. В комітеті повно люду, все в русі. Зустрів Бутина і першим його слово було:
— То ж вас шукає доктор Тетяна.
— Де вона тепер? — викрикнув Нестор.
— Можливо внизу, — казав, зайнятий якимсь плякатом, Бутин.
Нестор кинувся вниз, на дверях однієї з кімнат вже красувався напис творчости Бутина барокковими літерами: "Український Червоний Хрест", за дверима якого, при столику, сиділа знайома молодиця і виписувала посвідки людям з черги, що сягала мало не до виходу.
тож-то за тим ще раз кімната, відчинені двері і в них високого росту, зі загорілим, ластовиннястим лицем пан у білому плащі.
— Тетяно Григорівно! — викрикнув тріюмфально Нестор.
— Ого-го! Кого я бачу! — зраділа пані в білому плащі — протяжний, соковитий альт, широка усмішка. І радісні, міцні обійми. І багато вигуків. І компліментів. — Ви блискуче виглядаєте! — гомоніла Тетяна Григорівна.
— І ви також… Цвітете. Пригадуєте? Скільки розмов.
— Хто б таке забув. Прекрасно. Чудово. Шкода, що відійшов Микола. Він би тішився. Нам казали, що ви тут і ми вас шукали, — говорила Тетяна, при тому розбирала скриньку дентистичного приладдя і розкладала його на полиці.
— Маю для вас феноменальну несподіванку, — говорив загадково Нестор.
— Ви мене інтригуєте.
— Справа про такого вашого брата з хутора Морозівка…
— Невже Івана? — вирвалось у Тетяни спонтанно. — Що з ним?
— А що, коли б я так заплескав і викликнув: Іване, Іване, Іване — з'явись! І він з'явився. Що б ви на це?
— Несторе Павловичу! Таким не жартують.
— Ніякий жарт, а твердий факт. Він там у нас. У Тавбаху. Завтра приведу його вам.
Тетяна застигла, дивилась на Нестора, очі великі — вірити чи не вірити.
— Ніяке завтра, — викрикнула вона. — Сьогодні! Зараз! Йду з вами. Чи існує туди якась комунікація?
— На двох один велосипед, — жартував Нестор.
— Неважливо. Йдемо. Негайно. — Вона швидко збирала своє приладдя і замикала його до шафи. — Пішли.
Вони вийшли на вулицю, Нестор забрав свого велосипеда, але вів його збоку, йшли через площу Софії в напрямку Бельведерської, минали гурти молоді, деякі з червоними на грудях відзнаками, при вході з Бельведерської, зліва, великий, попелястого кольору, мур, широка брама, над брамою полотнище з написом "Смерть фашизму!", писали, видно, похапцем червоною барвою, яка дала патьоки, ніби ті літери стікали кров'ю.