Нестор з Тетяною все це минали, йшли швидко, перед ними шість кілометрів дороги, розмовляли, тема — Іван. Нестор чув про це багато разів ще в Празі, улюблена її мова — хутір, батько, брати, головне ж Іван. І на цей раз Іван.
— Мене просто дивує, як він сюди потрапив, — говорила, справді здивовано, Тетяна. — У нашій родині не люблять лишати доми добровільно, це здавалось втечею, бувало стільки розмов, головним ментором був, розуміється, Андрій, його теорія, що наша народність збереглася тому, що вона осіла, твердо вросла в ґрунт… Бувало, вони стиналися за її залежність від інших і Іван був тієї думки, що незалежність приходить не від лірики поетів, а від мозку і рук господаря. Коли б, казав він, наш Донбас, наш Кривий Ріг, наша пшениця, наше вугілля, наше залізо господарились нашими головами, це і була б незалежність, а Андрій, було, казав: добре, але ти бачиш. Там господарять німці, французи, але мова там Пушкіна. Ти мені завжди з тією мовою, сердився Іван, яка різниця? А така різниця: ти кажеш, що Донбас наш, але коли Іван з-над Дніпра, хоче влізти в справи свого Донбасу, він мусить перевчити свою мову, щоб його там розуміли. Так само, як німець чи француз.
Ця логіка до Івана якось не доходила, у нього не було до цього амбіції, він жив якимсь своїм "бути" і Андрій, бувало, казав, що це основна причина нашої залежности. А Іван йому: "Ти ж сам казав, що тому ми на місці. Де всі ті, що пройшли через нас… Згинули, втопилися, а ми є." "Є! — кричав Андрій, — але як є? До чорта з таким є!" "Тобі ще мало? — відповідав Іван. — Сибір, Кавказ, пів Азії." А коли Андрій починав доводити, що це і як це, Іван слухає, слухає і тільки рикне: "Ти, Андрію, начитався поетів. Сховайся." Здавалось, вони говорять різними мовами, різних площинах.
Цікаво, як він тепер це бачить, то ж він перейшов й пережив стільки, як ніхто з нас, чи він зрозумів, де він і що він з тим його господарським кредо. Хто там думає про господарство? Голод за голодом, а вони ура! А таких Іванів мільйонами на звалище, — говорила, здавалось, спокійно, але в дійсності, дуже неспокійно Тетяна.
— Поки що у нього на думці тільки його дочка, — зазначив на це Нестор.
— Так. Він дуже сімейний. На предиво. У нашому роду це плекалося… Що йому було також забрано… І цікаво, як він тепер зі своєю вдачею… Чи зістанеться тут, а чи захоче вернутися, — говорила Тетяна.
— Як же йому вертатися? — резюмував Нестор.
— Він може. — З багатьох причин: він дуже впертий, дуже ненавидить Европу, не зносить емігрантів… Не думає, що в світі є ще місце гідне його уваги, крім Російської імперії… За винятком хіба ще Америки, до якої у нього сентимент і, мабуть, тому, що там ферми й комбайни в господарських руках. А Европа… Він її ненавидить, я би сказала, політично… Що вона добровільно здає свої позиції без ніякої на це потреби. Зрозуміти його не легко, — казала Тетяна.
— Але ви його розумієте, — зауважив Нестор.
— Розуміємо, любимо, бо, як там не кажи, він був опорою, на якій тримався весь наш родовід… Він продовження батька, а батько це нюклеус нашої живучости. Нас розгромлено. Так. Ми потрапили в атмосферу плянети особливої нищівности, але Іван та Андрій, про себе замовчують — випекли там своє тавро, якого не зможе затерти навіть рафінованість такого принизливого об'єкту, як москаль. Ця перфідія змогла вижити Троцького, Сталіна, але з Іваном чи Андрієм їй не по силі. Рано чи пізно, це буде видно, — говорила переконано Тетяна.
— Можливо, вони йому для чогось потрібні, — говорив Нестор. — До пори, до часу.
— Можливо… Але я вам скажу — було вже досить часу, щоб цю субстанцію перевірити, тут наскочила коса на камінь, розуміється, в різному сенсі їх гарту і коли б не та їх стратегічна й аритметична перевага — невідомо ще, хто б тут тріумфував, — говорила Тетяна.
Нестор ставив нові і нові об'єкти зацікавлень, Тетяна давала на них вияснення, їх мова, здавалось, не може скінчитися, але ось і Тавбах. Старовинні будови, черепичні дахи… Он той граничний камінь, на якому Нестор знайшов Віру, збоку в ровах все ще валялися шоломи й газові маски військової сили Третього Райху, яким ніхто не цікавився, тягнулися, переважно до заходу, навантажені хто чим, люди, зеленіла долина Ільму.
Зустріч Тетяни з Іваном сталася нагло, підходили до громадського будинку, де видавались харчові картки, Нестор побачив Івана в його бухенвальдській робі, коли той виходив на вулицю зі жмутом тих папірців в руці.