І, можливо, ще Емма… Ровесниця Віри. Повні чортиків, сині очі. І, як його втриматись, щоб не розмовитись з тією чорнобривою полонянкою. На допомогу кличеться Яна.
— Спитай її, — шварґотить та своїм тюринґським діялектом, — звідки вона.
— З Києва, — після певних зусиль, приходить відповідь. Годі сказати, чи Емма знає де там той Київ, але хай… Вона ось зацікавлена важливішим.
— Спитай її, чи мала вона хлопця?
— О, так. Розуміється.
— А де він тепер? — Ця справа захоплює сині і карі очі загоряються, вони розуміються. Але крім "нікс вайс", Емма не могла від Віри щось видістати. І було помітно, що Віра не намагається ручкатись з Еммою, як не кажіть, а вона тут не гостя, підсвідома її воля вимагає від неї триматися осторонь і дивитися правді у вічі. Здалека видно, що та дівчина для "Ост"-а не сотворена.
То ж то Емма… Їй що. Переповнена молодість, свіжі уста, сяючі очі, пружні перса, бистрі ноги. Їй би лиш пурхати та гомоніти… Сито, мирно, вдома, батько і мати, певний, твердий ґрунт, від діда і прадіда.
При обіді, що споживався при загальному великому столі збоку просторої, з цегляною долівкою, кухні, також могли точитися премудрі розважання і почати їх міг сам патріярх дому Ганс, що сидів на головному місці, ніби король на троні, споживав свинячу печеню зі смаженою картоплею і кислою капустою та дуже невиразно мимрив до Яна. — Запитай її, чи смакує їй наш обід? — Віра відгадувала, що це стосується до неї, кидала на старого скрадливий погляд, він їй по своєму подобався і кивком голови, казала — так. Вона бачить і розуміє, що нею тут цікавляться, вона така інша і з Руслянд, а Руслянд — далека і дивна. Царі та Сталін, та Москва, та Волга, Волга… Та козаки. Ще з Першої війни Ганс це знає, велика земля, у ній може зміститися багато Дойчляндів не кажу вже Тюрінгій і та ось, за їх столом дівчина, з тією синьою латкою на грудях, кажи-не-кажи, а наводить здивування… Ба! Збентеження. Здається, навіть її тут подивляють і, по своєму, респектують. На мимриння Ганса, вона стримано посміхається і постійно, так чи не так — киває так. Стара Матільда, що звичайно обслуговує стіл, пробує також щось питати. Наприклад, чи там "ін Руслянд", потраплять готовити таку ось печеню, на що Ян, як речник Віри, який не терпить Матільди, відповідає шорстко:
— Не думайте, що люди ніде на світі не знають такої печені. Чи чули ви, що таке шашлик? Це баранина, яку подають на шаблі. Чи ви бачили, як вони танцюють?
Га, га! Це вже трохи забагато, Матільда закліпала очима, тож-то Ганс кивнув носом здивовано. Одна хіба Емма незрушна, вона знає Руслянд, читала "Анну Кареніну", а там же шашлик і шашлик. Та князі, та кріпаки. Емма ж бо ходила до гімназії у Ваймарі, не скінчила її через війну, тож-то її брат Ерік скінчив не лишень гімназію, але й господарський інститут і військову школу. Це люди прості, але грамотні, вони розуміють світ і людей, навіть таких, як та дівчина з Руслянд і той парубок з Полен.
А все-таки Ян, з тим шашликом напустив диму, щоб його розвіяти, Ганс ризикує ще одним питанням: — А спитай, чи бачила вона Сталіна. — На його широких, качачих устах ледве помітна усмішка, це іронія, розуміється, питання недоречне, це ж там кумир… Але він хоче сказати, що для нього, у цій його цитаделі, ніяких таких кумирів і над ними можна й покпитися. Чи ти бачив, мовляв, чудо-юдо рибу кита? Або дракона, що дихає вогнем? Цікаво, як це вплине на ту дівчину, то їж воно там у них… Ще гостріше, ніж Гітлер. Вимовляти — святсвят, свят! Божество. Зі запертим диханням.
Але Віра розуміє Ганса, це видно з тієї усмішки, що бренить у її карих очах. — Лишень на портретах, — каже вона Янові. Ганс вдоволений. Це значить, для неї це ніяка святість, вистачить, либонь, і портрета… Зрозуміло. Політику вирішено, розмова кінчається, старий поволі набиває люльку, стромляє її до рота, відходить від столу і всідається до просидженого фотелю під вікном з гарденіями, де він може спокійно покурити і спокійно полаятись. Цю другу звичку він набув останніми роками. Щось йому не подобалось… Щось там на горі, високо, де Берлін. Він висловлював це лишень лайкою, але собі і під ніс і тільки в просторі цієї кухні.
По обіді Ганс йшов до двору, Матільда мила посуд, Кляра, Емма і Віра відходили на город. Копали, грабали, пололи. До цього часу Віра не бачила городів, не розрізняла бур'яну від моркви… Це роз'ясняла їй Емма. Вони завжди разом, розуміється, без мови, але згодом і слова почали з'являтися. Вони приходили несподівано і приносили зі собою шматок нового простору під цим новим небом.
І Віра мінялася… Як знутра, так і ззовні. Від копаниці й грабача її руки твердшали, сонце надало їм барви бурштину, на долонях появились спочатку пухірці, які тріскали і спричиняли біль, а опісля вони ствердли і покрилися горбинками, ніби туди накапано воску… Її щоки також змінилися, втратили звичну ніжність, прийшла натомість барва зрілої броскви, а відкриті литки вкрились бронзовістю. Її ціла постать набралась гарту і стала пружнішою.