— Тобі це імпонує, — перебила його Тетяна.
— Не говорю до тебе, говорю до міністра, що він скаже, — продовжував Іван задирливо.
— Ось що скажу, — озвався Нестор помітно заторкнутий, ігноруючи Іванове зухвальство, — що хоча ви не любите тікати, але ви тікаєте. Від себе самого, від вашої сестри, вашого брата… Вашої покійної матері, замученого батька. Кажете — будують імперію. Що ви в тій імперії? Папірець для підтирання? І за цю так почесну функцію, ви вирікаєтесь себе. Ви ж розумієте, що вони зроблять з вами, коли ви вернетесь
Івана вдарено просто по його ідеалах, він враз зупинився, мов перегінний кінь, якого різко шарпнули за повід. Той чортів папірець. Бути начальником Ухт-Печорська — папірець? Міністром Києва — папірець? Ореол Андрія — папірець? Газети, опера, бульвар Шевченка… Папірець?
Івана зірвало, але він мовчить, для того лобатого нахаби це папірець, зрештою… Зрештою… Які тут аргументи. Сам знає, що коли він появиться на вулиці Києва, він негайно обернеться в папірець, яка там ще мова, це істина, такі в тій імперії вулиці, істоти, що по них ходять, вирвані самі з себе, закам'янілі імітації, допасовані до вимог глобальних виробу СССР. Іван це знає, а тому мовчить.
Нестор, Тетяна й Ірина бачать, що Іван мовчить, але вони його чують. Його мовчанка мекання ягняти, яке згубилось від матері і виглядало в тій його кацетній шкурі битим, загнаним, зачовганим єством не дивлячись на весь його богатирський зріст. Так і є. Він дійшов до самого краю. Всі його дороги зійшлись клином. Куди лиш не глянь.
— Нічого! Виліземо! — враз озвався Іван і вдарив кулаком по столі.
— Виліземо! — підхопив Нестор.
— Виліземо! — приєдналась Тетяна.
Не озвалась лишень Ірина, але всі вони разом, мов на команду, підняли недопиті чарки. — За виліземо! — проголосила Тетяна, випила чарку, кинулась до Івана, міцно його обняла, а той, мов ведмідь, заричав щось нерозбірне, незграбно обняв сестру, душив її по звіринному.
А гостина йшла далі, перейшли на мирність, Іван намагався звести розмову на Віру, Нестор обережно перечив, а коли розходились, годинник на вежі кірхи вибивав дванадцяту.
Тетяна зісталась на ніч у брата, Нестор з Іриною відійшли до себе… Була гожа ніч, зорі запевняли гарну погоду, з протилежного схилу долини без перерви неслися туркоти машин Америки.
IX
У вівторок, дня наступного, Нестор знов у, Ваймарі, йшли з Іваном й Тетяною, їх супроводило чимало всілякого "ост"-у — впотілі, обвантажені, стривожені, їх червоні на грудях ознаки свідчили, що їх маршрут — "родіна". Коли підходили до мурів з брамою "Смерть фашизму", їх обличчя різко мінялися. З понурих ставали радісні, з мовчазних крикливі, до брами входили парадним кроком, за брамою зчинялись ура. Іван, Тетяна, Нестор, це бачили, минали мовчазно, обличчя Іванове непроникна маска, на устах Тетяни докірлива іронія, у Нестора лишень зацікавлення.
Зараз при вході Бельведерської, товариство розходиться, Іван з Тетяною йдуть далі, у них там зустріч з Миколою Водяним, тож-то Нестор, повертає направо, у нього також справи, про які не здає звіту, прямує парком в напрямку Кіршберґ, помітний поспіх, під одним з кущів нариває пучок фіялок і йому приємно, що тут безлюддя, зелені дерева, зелені травники, миготливі шматки неба, сьогодні синього, теплого, спокійного, колись, напевно, це був парк повний маєстату, там то там, позначений клюмбами, покреслений доріжками, оздоблений статуетками, на південному його скраю, під кучерявим горбиком, в тіні маєстатних дубів, притулився затишний, подібний на старий медальйон, будиночок кольору моху, у якому, кажуть, створено Ґетевського "Фавста". Яка іронія. Дивишся, дивуєшся, не віриш. В цьому ідилійному ковчезі, що заплив сюди, здавалось, з океанів вічности, в ореолі мудрости, возсідав на троні слави пантократор європейської мислі і як дивно, що його знайшли тут бомби Америки, які залишили по собі три кратері біля самої, збоку, альтанки, але самого ковчегу не торкнулися.
— Як гарно! Несторе Павловичу! І фіялки! — викрикнула Віра, коли той перед нею з'явився. Вже не лежала а напівсиділа і з книжкою. Схопила фіялки й жадібно втягала в себе їх свіжість. — От, це гарно! Це так гарно! — повторяла й повторяла вона те саме.
— А ви чудова! Хоч би в танець! — захоплювався Нестор її захопленням.