— Дякую. Коли б то в танець… З вами. Але сідайте. Тут, чи ось тут, — визначала вона край ліжка. — Я там у вас?
— Вундербар! Цілу ніч бенкет, ваш батько, ваша тітка та ми з Іриною. І вам напевно гикалося, бо говорилось про вас багато.
— Вони вже знають?
— Лишень, що ви десь зникли… Але появитесь. На це чекається й недочекається, батько рве та мече, звіром таким. Я лиш танцюю гопака довкруги навприсяд.
— Як моя тітка?
— Грандіозно! — Побачите — ахнете.
— Подібна до батька?
— На милю видно.
— Хочу їх бачити. Так смачно їх пропонуєте.
— Сотворіння гідні уваги.
— Цікаво, що ви їх так бачите. Чи ви всіх так бачите?
— Я ентузіяст, зрозуміло, але не всіх. Є також винятки. Щось читаєте?
— Розмовилась зі сестрою про Америку, а та принесла ось "Проминуло з вітром". Що за типаж.
— Бурхлива Скарлет… А той цинік Батлер. Так, це Америка.
— В дитинстві зачитувалась Твейном, проливала сльози над Бічер Стоу. Хотіла б там побувати.
— Може й прийдеться. Фактично, ми під Америкою.
— Ви там ще не були?
— На жаль.
— Як же це так. Мені здається — ви були скрізь.
— О! Миле переборщення. Трішки Берліну, Риму, Парижа…
— Заздрощу вам. Розкажіть щось про Париж. У мене в Києві був приятель… Він любив це слово.
— Воно варте уваги. Головний бастіон Европи. Мабуть знаєте — Бальзак, Мопасан, Золя. Тепер Сартр, чепурна провінція Москви.
— Що це таке той Сартр? Мій київський приятель раз-у-раз його згадував.
— Плякат Парижа. Моралізуючий буржуа. Зворотний бік Муссоліні. Доктрина, що пропонує замість дисципліни танець святого Віта. Так, принаймні, мені казали, сам я в таких тонкощах незграба, парижани люблять щось задиркувате, а я людина мирна.
— Мій київський приятель його адорує.
— Що це за такий, дозвольте знати, екстравагантний київський приятель? І як він міг появитися в країні соцреалізму? І де він тепер?
— Звідки він там появився, це і для мене питання, а загубила я його вже тут. Він би міг бути і для вас цікавим.
— Що значить тут? У Ваймарі? Можливо, я вам його також знайду.
— Ні. Це сталося в Ляйпціґу.
— Якщо він живий — знайдеться. Запевняю. До нашого комітету все тягнеться. Як його величати?
— Олександр Рокита.
— Рокита? А ви знаєте, що я десь читав… Ні, ні, ні. Це не те. Вибачте, — пригадав Нестор спогади одного совєтського політв'язня, слідчий якого мав таке прізвище.
— Дуже цікавий. Сартр, Джойс… Не визнає Толстого.
— І носить бороду.
— Ні. Ще ні.
— Але буде. Без бороди ці індивіди почуваються наго.
— Ви, бачу, їх не дуже милуєте. Здається, Толстой мав також бороду.
— Ні, я нейтральний, борода-неборода, для мене це туманність і справа, мабуть, в тому, що наше покоління намагається вискочити зі своїх штанів вище, ніж може і наслідок жовта пляма.
— О! Аж так. Сашко вважає, що це поступ.
— Це той Рокита? Не лишень він. Перелякані марксизмом буржуа хапаються за що будь. Сталін показав їм їх лице, тоді вони екзистенціаналізувалися. Ваш Сашко, видно, ще не був в Парижі.
— Але ж Париж ще не весь світ, — намагалась Віра перечити, їй хотілося цю розмову продовжити, після Сашка ніхто з нею так не говорив.
— Мова не про весь світ, — зниженим тоном продовжував Нестор, йому натомість, хотілось з цим скінчити. — Та й Париж не самий Сартр. Там ще височіє могикан муссолінізму месьє де Ґоль. Але дух, але дух. Сартр та Пікассо, та Кашен. Але, Вірочко! Куди нас занесло? То ж мене там чекають, — спохватився Нестор.
— Несторе Павловичу! Я ще нічого не сказала про себе.
— То кажіть, то кажіть.
— Ви, бачу, втікаєте.
— Не я, а час. Вірочко, тікає час.
— Але ви напевно розумієте, що це все для мене значить. Я потрапила у вир, де стратився час. Рятуйте! Перед вами потопаючий.
— Нічого. Перед нами світ. Лиш скорше приходьте до себе… І скорше виходьте. Коли це може статися.
— Завтра, позавтра. Чи батько дуже хвилюється.
— Дуже. Але слухайтесь лікаря. Там треба здоров'я. Чи вас відвідують?
— Був Ганс, Емма. Але вас це не звільняє. Чекаю на фіялки. Я ще нічого не сказала про себе. Ви мене не знаєте, може я монстр, а ви танцюєте. То коли? Завтра? — Вона протягнула делікатну, бліду руку, Нестор її делікатно потиснув. — Так домовлено? — запитала вона на прощання.
— Аж поки ми звідсіль не вийдемо, — відповів він і залишив лікарню.
Він робив це трохи з поспіхом, мов би від чогось тікав, йому здавалось, що його пацієнтка незвично вразлива, сильно збуджена, в хоровитому стані духа, це передумова для різних несподіванок її поведінки. Єдине, що його рятувало від паніки, це свідомість, що його самаритянська місія доходить кінця, залишається їх тільки звести і на тому фініта. Непокоїла Іванова справа, але це їх особисте, до чого йому не слід втручатися. При найближчій зустрічі з Вірою він це вирішить. Дякую.