Хоча в дійсності… При обіді в "Елефант"-і, Нестор, хоч-не-хоч, ще раз і ще раз, повертається в думці до того самого. Стільки довкруги диво-дивного, питання, "родіни" набирає фатальности, відбуваються процеси вирішального значення, ці ось довкруги людські істоти їх наслідки… Вирвані, викинуті, їх дух збентежено, їх сумління зранено, їх надії знівечено… Ними терзає комплекс роздвоєння, суґестія вини, параліч страху, туга минулого. Раса найтривкіших домосідів, тисячолітнього закорінення, найдіткливішої вразливости змін часу і простору, під ногами історії, ніби листя зірване вітрами осени під ногами перехожих.
І між цим також Морози. Чи не найхарактерніший фрагмент расової мозаїки нації найвартіснішого вибору. Рідкісний, все ще живий, відбиток з прадавнього її минулого з надщербленими його краями.
А в тому також Віра — молода жінка, не конче буденного крою, кинута на поспас стихіям. Її істота це кунсткамера, вкритих курявою віків істин, пізнання яких могло б спричинити відсвіження тих ферментів, з яких твориться вино духа, а тим самим народу. Її зацікавлення вражають і вдаряють, і повз них не можна пройти байдуже.
Отакі ось міркування, для Нестора Сидорука, це хліб щоденний, він має ще й уряд, а в тому урядовий стіл, але його уряд не за столом. Це скорше рятівничий пост потопаючих, лябораторія дослідництва, катедра проповідництва. Візьмімо для прикладу таку ось штуку: на вулицях людей ловлять, ніби мустангів у преріях та пакують за дроти "родіни", а в уряді Нестора, п'ятеро голодних поетів, ведуть раду, як їм видати журнал літератури культури в стилі модерн за зразками Парижа. Чи вони забули премудре, коли говорить зброя — мовчать музи"? Ні. Але для них є гаслом "і в огні її окраденую збудять", а це значить, куй залізо, коли є огонь, бо огненність є їх кліматом. І поки вони там сперечаються за сюрреалізм, дадаїзм, акмеїзм, там унизу цієї ж будови, у кабінеті докторки Тетяни Водяної відбувається така сцена: колишній командир повстанських частин Переяславщини під стягами армії Української Народної Республіки і колишній управитель Ухт-Печорського ГУЛАГ-у та в’язень чисельних допрів з-під прапору Союза Совєтських Соціялістичних Республік мають зустріч. Побачивши Миколу Водяного, Іван Мороз, мов би злякався, мов би він торкнувся проводу високого напруження, але він миттю отямився і щоб віддячитись за таку слабість, підняв праву руку на подобу римського сенатора і викрикнув:
— Слава, батьку отамане!
Щоб не лишитись в боргу, Водяний гаркнув:
— Ура, товаріщу начальніку!
І поки вони душилися у ведмежих обіймах, біля них все завмерло. Тетяна, і так висока, спялась на пальці, кілька пацієнтів її почекальні забули свої болі і обернулись у вислів радости.
— Давненько, давненько не бачились! — говорив Водяний, потискав обидві Іванові руки і сяяв, як дзеркало, на яке падало сонце.
— А ти все в отаманах. Похвально! — бубонів Іван.
— А ти, бачу, тріюмф і трофей великих аліянтів! — вторував Водяний.
Рухнули спогади, кожний з них "побував", що й казати, і в наслідку резолюція: вимарш на село Трьобдорф, сім кілометрів на південь до ставки пана отамана, і гідно з парадами цю пропам'ятну дію відзначити. Кликали також Нестора, але той — вибачте. У нього засідання.
На цей раз, вже не так комітету, як його зверхництва. З генеральною аґендою: переворот. Випав з головства великий харків’янин Семен Григорович Гоременко, ставленик, "Організованої громадськості", а залишену щербину заповнив сотник армії УНР в екзилю, Олександр Сидорович Кузьменко. На перше око ніякого тут дива. Люди цього, здається, спокійного племені, як ніщо, люблять такі процедури і готові робити їх хоч би й щодня, але в тому таїться і щось доленосне. Управляти імперією у якій не заходить… Ба, чи краще ніколи не сходить, сонце, розсипану не лишень на руїнах Ваймару, але й по всіх континентах світу, куди складніше завдання, ніж було Rule Britania. Конденсація розбитих сердець, плетиво порваних надій, розпач зґвалтованих воль. Представмо це в цифрах і вийде універс горя. Людину залито горем, як оселедець маринадою, все в ній просякнуто гіркотою… Жужм пошарпаних пристрастей, вихор фантазії, які гаснуть при кожному дотику реального.
Розбита, поневолена, вирвана з ґрунту істота тратить привілеї свобідного вибору. Лишається спротив, протест, бунт, деструкція… Елементи, з яких годі дати форм ладу. Це було також темою розмови Нестора й Луки Жеваго, коли вони цього вечора пішки верталися з Ваймару до Тавбаху.