— Ану… Ану… Який. Поставте точку, — квапився Жеваго.
— Світ! — кинув Нестор це слово, мов би зробив тому ласку.
— Неясно, неясно. Світ, але не ясно. У світі всячина. Дехто воліє в лоб кулю, ніж світ. І де ж там, скажете, Дніпро? — лементував Жеваго.
— Я не маю, приятелю, готових на це рецептів, лиш знаю, що наші Семени Григоровичі засиділись по своїх харковах до затрати перспективи і їм потрібно провітритись. Для того, щоб що-будь зрозуміти, треба думати, для того щоб думати, треба щось розуміти. Щось сказати і щось чути. Це обмін речовин. А скажіть, будь ласка, мудрий донбасцю, чи ви там у тому Донбасі, де стільки "кують сталь", могли отак на вулиці сперечатися про Семена Григоровича? Коли ви голосували 99,8 процентів? Не знаючи хто він, що він, для чого він. То у вас в голові, признайтеся, була тьма. Навіть і не хаос. Тьма. Ви казали: чорт його бери. Яке моє собаче діло. Мене он чекає черга, потребую штани…
— Ха-ха-ха! — розсміявся враз Жеваго.
— Приємно це чути. Люблю веселих людей, — казав Нестор.
— Ви згадали чергу. Колись розкажу. Феноменальний досвід. І ви думаєте, що з нас все-таки щось буде, простоявши три покоління в черзі? — казав Жеваго спіткнувшись на вибоїні дороги.
— Будемо тікати. У світ. З урядів, з театрів, зі спортових грищ, з армії. Ось і тепер якась мудра рука сипнула ними повною пригоршнею. Йдіть, мовляв, харків’яни, київляни, львів'яни, шукайте, мішайтеся, дивіться, бачте — говорив Нестор, ніби грав на струнах гітари, якусь знану коломийку.
— Ви оптиміст. Ви оптиміст. Люблю оптимістів. Якийсь грецький філософ, чи не Аристотель часом, мав сказати, що з оптимістів вийшли вавилонські вежі і навіть піраміди. Похвально, похвально… Бо я трохи, грішним ділом, залицяюсь з песимізмом. Заліз під саму шкуру, — говорив Жеваго і дивився здовж річки берега і механічно, зниженим тоном, пробурмотів: — Така погодка а я не на річці. Чи ви любите ловити рибку? — запитав він зненацька.
— Залиш мрежі своя і стань ловцем чоловіків, пригадуєте, хто це казав? — питався жартом Нестор.
— І жінок, і жінок. Не забудьте жінок. Але це не для мене. Для мене досить форелів. Тут їх ловив і Ґете. Приходьте колись. Погуторимо. — казав Жеваго.
Перед ними виник Тавбах, там зараз при вході, в невеличкому будинку, критому чорною черепицею його квартира, яку роздобув йому Нестор у вдовиці, яка ходить також в чорному на знак того, що два її сини, пішли здобувати "раум" для "фатерлянду" і не вернулися.
Такий час. Жеваго з родиною також пішов і також не повернувся… Чоловік його тещі, відомий професор ботаніки Тената, зробив те саме. Такий час. Люди відходять й не повертаються. Жеваго пропонує Несторові зайти до нього і поглянути на останню його картину, на якою він працює цілу дорогу від Макіївки до Ваймару і особливо, каже, добре працювалося під бомбами Берліну. — Знаєте, — каже, — той бункер біля Ангальтербангова? Я й там малював. Збирав типаж. Думаю дати картину "Ідилія бункерів".
А коли зайшли, застали там Ірину в товаристві Марії Жеваго і Наталії Федорівни Тенети, жінки сиділи біля маленького, заваленого посудом, столика, пили чай і курили скрутки тютюнової потерухи завезеної сюди ще, мабуть, з Донбасу. Тепер тут на тютюн голод, "на картки" належиться лиш дві цигарки на тиждень, але в Жеваго завалявся вузлик тієї потерухи. Це справжній скарб. Жертвоприношення. Жінки виглядають, як весталки біля вівтаря Аполлона.
Простора кімната, четверо мешканців, двоє вікон — вітальня, їдальня, спальня й ательє художника гармонійно до того включені, а коли їх питали чи вони вдоволені, то Наталія Федорівна, дуже чітко відповідала: — За таке в Києві билися. А коли мого чоловіка арештували, мене викинули просто на вулицю. А була зима.
Що на таке скажеш. Простір заставлений картинами, а одна з них стояла по середині кімнати на валізі підперта сковородою у підрамку мальована олією — краєвид степу хвиляста річка, головаті верби, дві рябі корови синє небо з хмаринами "дідів" на обрію. За винятком тих "дідів", що виглядали погрозливо, все решта — мир, лад, благодать і треба дивуватися, як цей мінорний акорд міг потрапити до бурхливої течії втікацтва. Вимагалось коментаря. Виявилось: той степ, та річка, ті верби, ті рябі корови і навіть ті "діди", це залишки буржуазного бачення явищ, якого тепер не існує, небезпечний ідеалізм, небажані рефлексії, заперечення соцреалізму. За таке, та ще й в Донбасі, лиш одна нагорода: каземат, ім'я рек — Соловки, у гирлі Північна Двіна, що на морі Білому. Десять років і баста.