Така ось, мость пане, трагікомедія. І спробуй це зрозуміти. Нестор вдивляється в цю веледію і справді ввижається, ніби степ, та річка, ті рябі корови насичені бунтом. То ж це Донбас, димарі, димарі, а тут сонце, білі діди, молоко. Небезпека велика. Динаміт, що може зірвати революцію Жовтня.
Нестор посміхається, Жеваго посміхається також.
— Вам подобається? — питає невинно Жеваго.
— Шедевр! — відповідає Нестор. Жеваго щасливий, його сірі очі блиснули.
Опісля, всі разом пили чай і Наталія Федорівна оповідала, як арештували і вивезли її чоловіка, як вона залишилась бездомною, як блукала по Києву в пошуках притулку, як, опісля, збирала лічничі зела, як їздила з цим на Полісся, як зробила з цього наукову працю, я намагалася її видати, як це їй при обшуку забрали і не повернули.
Час йшов швидко, а коли Нестор з Іриною залишили Жеваго, вони все-таки мали добрий настрій. Почули й побачили шматок людського… Зрозуміло. Але разом це була також сповідь. Тягар душі. І поділити його з кимсь близьким давало приємність. В дорозі повернули на луг, йшли здовж річки, говорили про картину з рябими коровами, про Київ, про Наталю Федорівну. І минав ще один день. Сонце спокійно западало за контур верхів Ваймару.
Черговий день — середа. Нестор знову відвідав свою пацієнтку, хотілось скорше закінчити її справу, але Віра мала ускладнення і її лікарка сказала, що скорше, як субота, її не випустять. Лежала в ліжку, на її столику пучечок фіялок, також китичка нарцисів — свідчення, що крім Нестора, вона мала й інші відвідини. І хоча нездужала, з її обличчя помітно щезала травма пережитого минулих місяців. Далі читала "Проминуло з вітром" і одразу почала про це мову. Така ось Америка, такі її діл і все проминуло… Можливо, і наше колись промине… А чи промине? Чи не заглибоко ми в трагедії? Не питала, ні за батька, ні за тітку, казала, що минулої ночі думала про їх вчорашню розмову, що їй любо говорити з людьми про людське, мати біля себе когось, кому вірила.
— Ви, бачу, знов квапитесь, — зауважила вона, коли помітила, що Нестор уникає розвивати її думки.
Обережно зазначив, що він справді зайнятий, що наступними днями не зможе її відвідати і побачаться вони аж у суботу, в Мелінґені, де він надіється, це буде вже разом з батьком. За нею приїде Ганс.
Віра вислухала його з нетерпеливою терпеливістю голосом повним докірливого кокетства, проскандувала:
— І у вас вистачить серця залишити мене на цілих три дні саму-самісіньку у цьому бедламі? Соромтесь.
— Часи жорстокі, мов вовчиця, казав один поет, — відповів Нестор.
— Але не ви.
— Ну, гаразд. П'ятниця. Згода?
— Не конче. Завтра ще є четвер. Але скоряюсь.
— А в суботу… Увага! Будь готов! Зустріч Одіссея з дочкою.
— Як там той Одіссей почувається?
— Тепер він у сестри. Стинаються з паном отаманом Водяним.
— Той батько! Той батько! До побачення, втікачу! — казала вона капризно, дивилась поглядом, в якому блищали сльози. Нестор швидко потиснув її теплу руку і шидко залишив палату, що мала число 21.
Мав скорше бентежливий настрій, але вулиця одразу його змінила. Ті люди, які скрізь люди. Така їх маса і такі різні. І єдино, що їх єднає — знайти своє місце і стати на твердий ґрунт.
Але де той твердий ґрунт? На якій плянеті? За якими океанами? Комітет весь у цій справі, делеґація за делеґацією до коменданта міста. На думці Америка. Єдина дошка рятунку.
Весь день до вечора Нестор в комітеті, але ось вечір, шість кілометрів дороги і він "вдома". Вечеряють, годинник знизу б'є дев'яту, час відпочинку. Коли враз до дверей застукано, півроздягнений Нестор їх відчиняє і перед ним у пітьмі коридору ледь помітна постать. Іван Мороз.
— О, Іван Григорович! — озвався здивований Нестор.
— Ви ще не спите? — питає той схвильовано.
— Ще ні, ще ні. Прошу заходити…
— Вибачте, я лиш дуже коротко.
— Щось сталося?
— Лиш на хвилинку, лиш на хвилинку, — повторяв Іван, переступив поріг і одразу зупинився.
— Нічого, будь ласка, просимо далі. Сідайте, — говорив Нестор.
— Заходьте, заходьте. Прошу далі, — озвалась Ірина. — Сідайте.
— Дякую, дякую, я лиш хвилину. Вибачте. Тільки що вернувся від Тані. Ми говорили. Вони думають, що ви знаєте. І хочу запитати: ви знаєте? Ви напевно знаєте? Вона появиться? Вже стільки днів, — говорив Іван.