Зрозуміло, про що тут мова. — Іване Григоровичу. По-перше сідайте. От хоч би отут, — вказав Нестор на розхитаного стільчика, що стояв побіля ліжка. — По-друге. Я ж вам казав: вона появиться. Терпіння. Це не в мої волі, але появиться.
— Вже стільки часу. Ви щось від мене криєте, — казав Іван і його голос затремтів погрозою. І стояв далі. — Несторе Павловичу… Якщо ви щось не так… з мною жарти короткі. Це знайте.
— Іване Григоровичу. Я вас розумію, але й ви мене повинні розуміти. Умови божевільні. Нерви тут поможуть мало. Я вам сказав і я вам кажу: вона мусить появитися, бо потребує документу. І тільки ми можемо їй зарадити. Не знаю. Завтра, позавтра… Але сідайте. Як там у Водяних? — заговорив Нестор зниженим тоном, щоб змінити тему.
Іван вагався, але присів. — Та що у Водяних… Два дні говорили. І не договорилися. Нема між нами договорення. Чи дозволите закурити?
— Будь ласка, — казала Ірина. — Вибачте, що не можу вас почастувати.
— О, ні. Маю свої. Нам пільга. Заслужили. Видають. "Камель", — говорив Іван, вийняв пачку цигарок і половину з них висипав на столику перед Іриною.
— О! Дякую! — заговорила Ірина. — А чи вам самим хватить?
— Хватить. Америка. Та хватить. То кажете, що вона появиться? — звернувся Іван назад до Нестора. — Може скажете точніше?
— Буду знати — повідомлю вас негайно, — відповів Нестор.
— Ви не дивуйтесь. Для мене та дитина це все. Не хотів би її стратити, особливо тепер, коли так близько. Це ж із-за неї я тут, а ви знаєте, як воно є. Маю ще сина… При армії… Але той дасть собі раду. тож-то ця тут. Ви знаєте… Загине. У мене там жінка. Хотілося їх звести, — говорив Іван спокійнішим, вибачливим, а разом настороженим тоном, в якому відчувалося однаково, як благання, так і погроза.
— Розумію. Не дивуюся… Мене лиш, Іване Григоровичу, одно турбує. Ви мені вибачте. Ви таки направду вірите, що тепер зможете це зробити? Їх звести?… З вашим минулим, вашим наставленням, — питав спокійно Нестор без наміру протиріччя.
— Вірю й не вірю. Це риск. Може останній. Ця війна… Може вона їм щось скаже.
— За ними "пабєда". За їх поразки шукатимуть сатисфакції, припишуть це вам, вашій дочці. Знаєте їх логіку.
Іван не відповів одразу, хвилинку вагався, і каже:
— Для мене нема іншого місця, це в моїй крові. В природі явищ ніщо не стоїть на місці.
— Для них там стало й стоїть.
— То ж "переможні". Не сьогодні-завтра їх солдат вивісять прапор на руїнах Берліну, це отруйне становище, можна грабувати не лишень мене, але й Сіменс-Круппа, підобратись до горла французького буржуа, з президентом Америки за панібрата… Фоєрверки, екстаз… Чи їм до мене? Та й солдати їх, не ті вже солдати, у них пагони, боротись, за родіну за Сталіна" надихнув їх не Ленін-Троцький, а Гітлер, — говорив Іван.
— Свєжо преданіє, но вєрітся с трудом, — відповів на це Нестор.
— У що саме не вірите?
— В ті їх пагони.
— Як це розуміти?
— Ті недобитки з тими пагонами, не ті, що брали колись Перекоп. Погоджуюсь. Але й не ті, що міняють режими. Ще тут вони герої, мають порцію, баб, але там… У себе. Голод. Пасивна, безмовна маса, без хребта, без волі, без думки. Кілька ґанґстерів, кілька полків оприччини і пагони стоятимуть покірно в чергах, голодуватимуть, кричатимуть ура. З'явись там ви — зітруть на табаку.
Іван на це не відповів, це забагато. Нема слів… Але він не годиться. Щось в ньому вже дуже ствердло. Він встає.
— Е! Побачимо, — каже він. — Так, думаєте, вона появиться? — запитав він ще раз.
— Вірмо, надіймось, чекаймо. І це станеться, — говорив вже з бадьорим настроєм Нестор.
Іван, вагаючись вибачився, побажав доброї ночі і вийшов. Нестор ще поміг йому зійти з півтемно освічених сходів, а коли вернувся, Ірина, яка вкладалася до ліжка, докірливо казала: Чи варто з ним про це говорити?
— Але ж не можна втриматись. Людина преться на рожен, — казав Нестор.
— Може він знає це краще, — перечила Ірина.
— Тут вже не "знає" чи "не знає", тут вже пасія. І хотілося б щось зарадити.
— Він думає, що там щось зміниться, — не здавалась Ірина.
— Може щось і зміниться, але не тепер. Тепер та "перемога". Над усім. Тотальна. Зломлено Берлін, зломлено опір нутра, зломлено Рузвельта і навіть Черчіля. Чистота лінії. І щоб не внести нового зараження, прийнято гострі санітарні запобіглості… Буде знищено все, що побувало закордоном поза дієвою армією. Це в стилі, дусі, нормі тієї політики, — говорив з піднесенням Нестор.
Ірина все-таки не здавалася. — У нього там, бач, брати, жінка, син… На високих становищах…
— Тичина там на найвищому становищі, але двох його братів знищено. Зрештою, кохана, не моє це діло, хай робить як йому хочеться, я своє сказав. Добраніч, — говорив Нестор, роздягався, клався, гасив світло.