Але заснути одразу не міг, налазили на думку, мов якесь гаддя, справи, проблеми, питання, а в тому також Віра. Все воно дико незбагнуте, карикатурне. А Віра в тому, мов пташина в циклоні. Нею рвануло і понесло. І, здається, її справжнє лихо щойно починається, той її батько напевно захоче забрати її зі собою… Ввижався її благальний погляд: не лишіть. Поможіть. Подайте руку.
Чергової п'ятниці зрання, ще перед урядуванням, Нестор стрімголов гнався велосипедом до Ваймару з напрямком Ам Кіршберг. І знайшов Віру не в ліжку, а малій почекальні першого поверху з великим вікном, що виходило в парк, тепер затягнуте цилюлозою. Сиділа при круглому столику у плетенім кріслі одягнута у домашній, темно-вишневого кольору, мабуть, кимсь їй принесений халат, свіжо причесана, на ногах чорні, ляковані пантофельки. Відсвіжена, елегантна. Нестора побачила здалека, встала пішла назустріч. — Ви прекрасно виглядаєте. Браво! — казав він і потискав обидві руки.
— Дякую дуже, я знала, що матиму прекрасного гостя. Ходімо, сідайте, — вказала вона на ще одне плетене крісло при столику насупроти.
— Ну? Розказуйте, — почала вона мову.
— Все архипрекрасно, вас ждуть, фанфари настроєні.
— А Одіссей! Як Одіссей?
— Нетерпеливиться, ричить, пиркає. Дракон дикоогненний.
— Ви його бачите?
— Бачимо, тамуємо, замовляємо.
— Той батько, той батько. Любила й люблю. Таки він… І дужий, і милий, і слабий. Як він вам подобається? Скажіть що подобається, — лебеділа Віра.
— Величезна, незграбна дитина. Як не любити.
— Але знаєте… Він був сильний, його зломано, — казала Віра і почала оповідати все, що знала, про свого батька. А в тому й про себе. Вийшла довга повість, як вона закінчила словами: — Колись, може, потрудіться… Розкажіть. Хай знають. Ось ми при цьому столику. Несторе Павловичу! Мені здається, що ми не живемо, а борсаємось в якомусь павутинні. А ми ж все-таки люди. А чи це правда, що певні ідеали вимагають жертв крови? що це таке ті ідеали? А чи вони кому потрібні? Чи не це просто вигадка сердитих неврастеніків? То ж життя само знає на яку ступити. Несторе Павловичу! Скажіть. Чи я думаю так?
— Вірочко. Так чи не так, але так. Минулого століття за таке б вас камінували, але наша доба цим пересичена. Неврастеніки — неневрастеніками, а їх портрети на всіх вівтарях, а де вівтарі там жертви. І не кожному приємно бути жертвою, особливо, коли їх такі маси. Одначе… На поки що досить, до побачення. Лишень до завтра, а завтра слава, нарада, тру-ту-ту! За вами приїде Ганс. — Нестор встав. Віра провела його до виходу, помахала рукою.
Дні Нестора не йшли, а мигали калейдоскопом, та само промигнув і цей день "єгоже сотвори Господь", хтозна який за номером вічного — мільйонний, більйонний, сиксіліонний, така тобі міні-краплинка, яку бачить хіба сам Пантократор, своїми міні-мікроскопами, але в такі краплинці стільки інколи великого, що робиться ніяково, особливо коли це історія.
Цього дня, для прикладу, о годині сьомій вечора, остання промова, останнього міністра пропаганди Третього Райху, доктора Йосипа Ґеббельса, мабуть, з підземного бункера під руїнами столиці, якої роками й роками був гавляйтером, з якої роками й роками промовляв і промовляв невтомно, голосом оракула його ідеалів. На цей раз, його голос, звучав загробно, мов би з дороги до царства тіней, обіцяючи повернутись у віках, щоб почати жниво безсмертя.
Радіо Лондону тріюмфально, з того оптиміста, кпилося, зазначаючи, що його дороги назад він забрав зі собою, що, який би ти не був фараон, в остаточному ти лиш мумія інколи в якомусь з музеїв.
Може це так, а може й не так, але життя — життям, вулиця Ваймару не брала це за чисту монету, діяла чиста, ясна стихія, для одних тріюмф, буревій щастя, для інших пониження, розпач, страх, а для Нестора втома, справи — гнався туди, гнався сюди, говорив, повідомляв, одвідав чорний ринок, за пляшку самогону, яку дістав від Ганса, роздобув від воїна Америки п'ять пачок "ПелМейль"-ю і таку ж кількість консервного, бейкен"-у, що половину з того, додавши двісті марок німецької валюти, обернути на пляшку коньяку, що ото з п'ятьма зірками.
Гордий трофеями, в суботу, біля години п'ятої передвечора, під щебіт ластівок, які зліталися чомусь до цього місця, та гуркіт, джіп"-ів Америки, що доносився з другого схилу долини, Нестор робить напад на Івана Мороза, якого застав в ліжку з виглядом дикобраза, три дні не голеного й не чесаного, наказав йому вставати, чепуритися і на сьому годину, секунда в секунду, появитися там то й там в Мелінґені. Так. Віра. Вернулася. Як було сказано. До побачення на бенкеті.