А замешкала вона у тій дощаній прибудівці на площині другого поверху, як тільки вийти по сходах. Двері й стіни бронзової барви, кімнатка розміру клітки канарка, біле, залізне ліжко, сіре, військове покривало, крихітний столик, одинокий, рахітичний стільчик, невеличка, під колір стін, шафка… Це хіба й все, якщо не брати на увагу почорнілої літографії якогось замку на стіні над ліжком та вузького віконечка з білою фіраночкою, що виходило на мур, на майданчик з клаптиком вулиці д'заходу сонця.
До прибуття Віри, тут царствував Ян, це для нього воно й збудоване, але ось та Віра і Яна прийшлось виселити до комірки побіля стайні, мало не разом з кіньми. Таке пониження його статусу, не могло йому подобатись, але яка рада… Ціла та Віра… Яка з неї робітниця? Хто її таку сюди післав? Але кажи-не-кажи — Ян є Ян, лицарська кров… З першого погляду та панночка так вплинула, що його серце не знайшло іншої реакції, як лиш зм'якнути і скоритися. Слава! Спротив зломано, мир встановлено, Віра має свій окремий на землі кутик… Перший раз за життя. Тонкі стіни, все крізь них чути… Ціла, головокружна революція її побуту, вона може бути сама зі собою, ніхто на неї не дивиться, шматок її простору.
І в цій атмосфері Віра починає жити… Зовсім наново. Не може цього ще сказати, але вона чує, це в її думці. Хто вона, де вона, чому вона? Що це те Ост? І чому воно на її грудях? Почало виринати ген з небуття минуле. Особливо вечорами, коли залишалась сама, зовсім сама, незбагнуто сама. З небуття виступали видива… З глибини, здалека… Як забутий сон. Пригадує, пригадує… Канів, бабця Марія, дід Микола, старий Афоген, розмови про хутір. То ж у них був хутір. Господарство. Щось, як тут. І вона… Пригадує, пригадує… Поросятка… Маленькі білі, крикливі. І тяжка льоха. Боялася страшно на таке дивитися Перше гостре враження, що залишилося в пам'яті.
А взагалі той хутір, щось, як легенда. Стільки, бувало, розмов. Вірочка, було, слухає і слухає, особливо та бабця Марія. Як вона любила, бувало, це згадати, особливо коли "був голод". Не було навіть хліба, а на хуторі, бувало, столи гнулися. Вірочка до подробиць все, було, знала і забулося тому, бо прийшов такий час, коли треба було все забути. Навіть рідного батька. Лиш тьмяно пригадує, як вони, серед ночі, покидали хутір. Була ще зима, холодно, віяв вітер… А також їй знано, що у неї мала бути сестричка… Народилася серед бою і померла. Вона це знає, сама мама їй це потихенько сказала. То були жаські спогади, особливо, коли не стало батька. "Вони" його забрали і він зник, його не було. Де він був і що з ним робили — годі сказати, але пригадує особливу поїздку з мамою чи не до самого Сибіру. Дуже гострий, незбагнутий спогад, та їх зустріч на якійсь засніженій станції під шум паротягу і знов те прощання… Вона йому грала, добре пригадує, Шопена, його тверде обличчя корчилось з болю, а вона навіть не могла плакати так її тиснув жаль. Після того він знов зник, знов не було. Зник, не було, зник, не було. І чому і за що? І аж тепер, у цій хіба комірці, вона може бодай сама себе про це спитати і подумати. Як добре, що вона тут сама. Можливо, люди, до яких вона потрапила і справді люди, але між ними і нею глибока прірва. Як їм знати, що це у них таке появилось. Це Ост. Нема початку, нема кінця, "раум", простір, порожнеча, темнота. Ні, ні. Вони їй ніякі люди, вони, хтозна — діти, чи малпи, чи тирани… А може й люди, але ті, які так далеко люди, що не знають де тому кінець, століття й століття вони були людьми, ніщо не заколочувало їх призначення, вони вросли у систему людського і їм не збагнути чогось іншого. Як також цієї ось дівчини з плямою на грудях у якій три літери мають замінити все людство.
Тому Віра не квапиться наблизитись до тих там людей. Не треба. Зайве. Їй краще бути самою в собі, аж хіба вона вийде зі себе, аж хіба вбудеться у цій атмосфері, аж хіба стане людиною, як всі люди.
У цьому також селі, крім Віри, є ще кількох з її краю, але вона пізнала їх під час дороги і не має бажання продовжувати це знайомство. Їм лиш аби вижити. Не питати як. Як тварини. Ба, як інфузорії. Багно — не багно. Нюрка Рябова з Ростова, Катька Пащенко з Запоріжжя, Сонька Крюкова зі Сталіна.
— Не розводь мені маліни — казала, було Нюрка, коли Віра докоряла тій за якусь там непристойність. — Думаєш, ти що? Принцеса на горошині?