— Ви сюрреаліст, — зазначила Віра.
— В цьому випадку, без сюр. Просто реаліст, — відповів поет.
— Яка різниця з "сюр" і без "сюр"? — жартувала Віра.
— А така: ви, наприклад, зі "сюр". Маєте "ПелМейль", я без "сюр", бо збираю бички. Особливо солідні бички лишають мурини. Зі солідарности гноблених, — говорив поет.
— Для ясности! Бички, це недопалки цигарок. Мурини — американські вояки. Гноблені — вони чорні, ми без диму, — озвався ще один поет.
— Слухай, Оресте. Виясняєш і так ясне, а затемнюєш суть. Бойс! Кіп бички! Звичайна мова кожного воїн Америки, — говорив перший поет.
— Як там все завершилось? — звернувся Нестор до Віри, щоб скінчити з бичками.
— Гепі-ендом, — відповіла вона зрозумівши питання. — Втікача знайдено, конфлікт розв'язано. Деталі пізніше. Дозволите зачекати на вас унизу, у тітки? Маю до вас справу.
— До ваших послуг. П'ять-десять хвилин, — відповів Нестор.
Віра вийшла.
— Несторе Павловичу? Звідки така, піф-паф, парижанка? — зворушився поет.
— З Києва, — відповів той.
— Нє вєріш ґлазам. Такі щасливіші… Їм не приходиться "кіп бички".
— У неї заслужений батько… З ордена "Бухенвальд".
— Потомственний дворянин. Зрозуміло.
Чверть години згодом, Нестор з Вірою залишали будинок комітету, вибирались на вільніше місце, Віра пропонувала парк, Нестор не перечив, у Віри мінявся настрій, з демонстративно-викличного на поважно-роздумливий, Нестор дивувався чому парк, яка у неї справа, чому не полагодила її в комітеті і, нарешті, чому так вирядилась. Багато чому, але не перечив. Йшли, розмовляли, дійшли до замку Герцогів, перейшли мостик Штерн, звернули на доріжку здовж річки, по зеленому лугу, залиті водою, кратері бомб. Безлюддя, тиша. Ваймарська вулиця сюди не сягає.
Дійшли і минали будиночок Ґете. Мовчазно поглядали на боязько-мовчазний будиночок, старі дерева, альтанка, лавиці і знов кратері бомб, йшли доріжкою імени Корон Шротер.
— Хто це була та Шротер? — порушила мовчанку Віра.
— Співачка, акторка… Приятелька Ґете, — відповів Нестор.
— Ґете. Скільки це років? Кажете, він тут жив? — говорила Віра роздумливо.
— Вам не віриться.
— Уявіть — не віриться. Таке божество… Чи він міг подумати?
— Наприклад?
— Що в його квітник Америка підкине бомби.
— Тоді ще не було Америки.
— Як не було?
— Коли це тут починалося, її було лиш проголошено.
— Всього? Коли це сталося?
— Півтора століття тому.
— І вона вже така? — дивувалась Віра.
— Її темпо. Історія там біжить швидше.
— Не віриться.
Вони повернули в напрямку річки, мостиком Дюк перейшли на другий берег, натрапили на Фельзентреппе, де побачили таблицю присвячену німфам, "які заселяють скелі й дерева, щедро уділяють кожному хто чого забажає у його осамітненню… Для творчих — творять відвагу, зневіреним уділяють розраду, закоханим щастя… Тому, що боги дарували їм те, що відмовлено людям: помічниками й розрадниками бути".
— Ви це розумієте? — питала Віра.
— Мова поетів.
— Чи також тих, що збирають бички?
— У тих свої німфи.
— Чи ви з цим годитесь?
— Наприклад?
— Що німці — нація Ґете, Бетговена, Канта.
— Чому б ні.
— А чому той там Бухенвальд?
— Може це також мистецтво й філософія. Гітлер малював, Сталін писав вірші… І навіть Дзержинський. Головним їх рупором був Маяковський. Херувіми, серафіми… Рай в небі, рай на землі… Океани чуття. Колов якому чорти й боги змагаються за першенство. Для людей недосяжне, — говорив Нестор.
— Думаєте, що Совєтський Союз і Третій Райх адекватне явище?
— Крапля в краплю. Тому вони й зчепилися. Двоє подібних тіл не можуть зміститися в тому самому просторі. Це закон.
— І їх початок, кажете, від поезії? — невгавала Віра.
— В кожному разі від натхнення святого духа. Їх рушійною силою — надмірна любов, що возноситься до висот недосяжних. Не всі можуть жити, як Ленін чи Гітлер, а вони цього вимагають. Інакше — куля в потилицю.
— То ми з вами, Несторе Павловичу, ніщо інше, як двоє недосяжників… Недостойних щастя. І куди тоді з нами?
— Дві альтернативи: Сибір, або Америка.
— О! Америка! Що таке Америка? — захоплено запитала Віра.
— Звалище для таких, як ми недосяжників. Вигнанців з раю… Які не розуміють "Капіталу", "Майн кампф"-у, а просто будують хмарочоси з бетону й заліза, як мурахи мурашню. Не турбуючись раєм.
— О, Алах! Виходь — Америка велика духова порожнеча заставлена хмарочосами.
— Так. Порожнеча. Там вам, ні Бухенвальду, ні Колими. Там настільки дурні, що не розуміють, чому треба стріляти людину, яка не годиться з Леніном чи Гітлером. Там ти можеш вийти на Бродвей і на ціле горло розносити президента і хоч би що. Такі ось там ідіоти.