— Ха-ха-ха! — розреготалась Віра. — Робите з мене добрий день. Ну, гаразд, ну, свобода. Така собі залізо-бетонова ідилія, але чи це видержить, чи вона встоїть? Проти неї полчища раю, армії голоду. Африка — голод, Китай — голод, Індія — голод, Есесер — голод. Під прапорами Маркса. Га? Хто, скажете, з нею? Париж? Сартр?
— Вірочко, Вірочко! Що я чую. Звідки такі прогнози? Чи не з лябораторії шановного Івана Григоровича?
— А, як що й так. Він думає, що ситі перед голодними не встоять.
— Тому він заздалегідь вибирає голодних.
— Ні, це лиш пропаганда, щоб мене застрашити, але його наміри інші.
— Щоб знайти в Сибірі місце для своїх костей. Патріот.
— Цинік, цинік, цинік! Ви цинік. Звідки у вас так уявлення? Ви там ніколи не були. Там живуть люди.
— Погоджуюсь. Іван Григорович також жив. Ви жили, ваша мама жиє… І брат, і дядько. Сто п'ятдесят мільйонів.
— І живуть.
— Хіба я перечу? Питання суворого релятивізму саме за це мова. Ані Івану Григоровичу, ані його дочці Вірі не слід цим легковажити та вдавати наївних.
— То ви не тільки цинік, ви безнадійний песиміст. Ходімо! — казала Віра і в голосі її звучало захоплення… Ніби їй дали щось приємне. Їй хотілося взяти його під руку, бути близько, чутися в акорді, йшли вверх кам'яними східцями до верхнього парку в напрямку алеї Бельведерської, просто на шатра американських вояків з їх танками, жуванням ґуми, миром.
— Чи не нагадують вони вам туристів? — питала весело Віра.
— Туристів з Марса… І цікаво, що думає про них отой там Ліст, — казав Нестор і вказав на статую людини в довгому одязі, що стояла напооддалі. — Під його мелодії подавались тріюмфи Третього Райху.
— Тра-та-та-там! Там-там-там-там! — намагалась Віра ту мелодію наподобити. — Не винуйте Ліста. Це була сила. Коли ми вперше побачили її в Києві — запирало дихання.
— Коли б не оці туристи, — зауважив Нестор.
— Знов Америка. Ви, бачу, в неї закохані.
— А чому б ні.
— Я ревную.
— До залізо-бетону? Ага! Віро Іванівно! Ви ж мали до мене справу. То кажіть.
— Я вже сказала. Ви сказали також. Я щаслива і менш щаслива.
— Скажемо це виразніше.
— На мене тисне батько з поворотом… Мушу ж мати якесь протитиснення. І у вас це добре виходить. Лишень не кажіть мені Іванівно… Вірочка, куди зграбніше.
— Не будемо сперечатися, Вірочко, — казав на це Нестор. І вони не сперечалися. Настав між ними мир. продовжувався він до самого Тавбаху. І тут вони розійшлися. Нестор повернув наліво у вуличку. Віра відійшла своєю дорогою до Мелінґену. Завіса спокійно запала.
тож-то, наприклад, у вівторок наступного дня, біля години дев'ятої, Нестор виходив до свого уряду і на головній дорозі, він натрапив на гурт дівчат і хлопців з відзнаками "Ост" і червоними на грудях шматками, обтяжених, як робочі мули, всілякими тягарями. А одна з них пара, хлопець і дівчина, крім мішків та валіз, двигала на дрючку цілу скриню. Нестор хотів, було, їх обігнати, але дівчина зі скринею — повногруда, чорнява, міцна, враз озвалася:
— Гей! Ви! — Не було сумніву, що це стосується до Нестора, він зупинився. — Прохоре, зачекай, — командувала вона своїм товаришам російською мовою.
— Хочу з ним говорити. Дівчата! Йдіть! Ми вас доженемо… — Зупинились, поставили скриню. — Я вас знаю… Ви комітетчик, — звернулась вона до Нестора.
Нестор це підтвердив.
— Знаю. Бачила. Квартири для біженців, — казала вона, її пітне обличчя пашіло особливою енергією, здавалось, вона хотіла вирватись зі самої себе… Її молодий, скромного вигляду, партнер, мав розгублений вигляд і бажання висловлюватись не виявляв.
— Так точно, — відповів Нестор.
— Слухайте. Як ви думаєте? — питала вона патетично.
— Що саме маєте на увазі? — відповів Нестор.
— Ну, ось… Ми пустилися, — казала вона і вказала на свою скриню.
— Бачу, — відповів Нестор.
— Сибір-не-Сибір. Для нас скрізь Сибір.
— "Сібір вєдь тоже родіна мая", — додав Нестор.
— Можете сміятись, але я вам кажу: тут для нас також не місце. Тут інше. Ми, знаєте… Прості, розгорнись душа… А тут на пальчиках, все міряне. Я такого не зношу. Я степ, мій дід козак, ріка Дон. Я не можу влізти в рамку і висіти, як фотографія. Розуміється, що у нас колгосп, пів кілограма трудодень, але навіщо колгосп. Я городська… Робота чиста. Скінчу курс — на машинці, контора. А ось він… Прохор… Комбайник. Шофер. Ми запишемось.