На це зауваження, названий Прохор закліпав тільки очима і одвернувся.
— Правильно, — сказав Нестор.
— Мусимо! Добровільно. Ті там портрети… Кричати треба… Але ж горла досить. Ми голосні, — переконувала себе дівчина.
— Абсолютно правильно, — казав Нестор.
— А мені здається — ви з нас кпитеся. Дурепи, мовляв, живцем на Сибір пруться. Та це і мені не раз здається, я це знаю, ми всі це знаємо… Та думаю, що це колись скінчиться. Війну ж виграли? Виграли. Так як ще довго народ мучити? Не худоба ж… Тай худобу чесні люди не мучать. То ж таке треба розуміти. Оце один полонений з самого Ленінграду, каже: прийдуть реформи. Ось тільки війна скінчиться. Ну, от… Війна скінчилася. Наші в Берліні. Що їм ще треба?
— Але я не про це хотіла, — змінила враз мову дівчина. — Про ту вашу баришню. Знаємо, ми знаємо… Ви не зайняті. Суконочки та панчішки — не підходь… Але кажу: хай ліпше "туди" не показується. Роздеруть. Скажіть — казала Нюрка. Вона мене знає, — говорила та Нюрка і в голосі її відчувся гнів. Мова про Віру. Нестор не відповів. Нюрка хвилину помовчала, глянула на свої тягарі, втягнула в себе повітря, мов би набиралась сили.
— Знаєте, — казала вона з жалем. — Все, що тут, все моє. Нічого, що не заробила горбом. Речі потрібні, у нас не дістанеш… Прохоре! Бери! — скомандувала вона рішуче.
Крім тієї скрині, вони мали на собі великі наплічники ззаду і тяжкі, великі валізи завішені на шиї спереду.
— Чи не міг би я вам помогти? — запитав Нестор Нюрку. — Я йду в тому ж напрямку.
— Нічого. Дякую. Я звикла… Ми звикли, — казала вона, але все-таки дозволила Несторові взяти її валізу.
Далі йшли разом, говорили уривно, переважно Нюрка, Нестор мовчав, та коли вона втретє почала поясняти, чому вони вертаються та запевняти, що вони нічого не завинили проти "родіни", бо вивезли їх силою, Нестор тоді також озвався.
— Я вас цілком розумію, не відраджу вертатися, хотів би тільки сказати, що для вас було б краще, дивитися правді у вічі, не буде там з медом, ніяких таких реформ, ніякої за собою вини. Війну завинив Гітлер на спілку зі Сталіном, не зробили б вони одного ґешефту на початку — її не було б. Вас зрадили, вас залишили, вас зруйнували, а тепер записали в козли відпущення. Судити не вас, а їх, прийде час. А коли хочете знати мою справжню думку і коли б я був на вашому місці, я б ту, "родіну" не підпустив би до себе на кілометрів двісті, у її очах ви зрадники і це вирішує.
Це сказано поважно, спокійно, сливе між іншим. Нюрка гостро зиркнула великими, чорними яблуками під чорними бровами, але не сказала нічого, її Прохор, лиш ішов, дивився вперед, уста тісно затиснуті…
Дійшли до Верхнього Ваймару і тут розпрощалися. Цього захотіла Нюрка. До "Смерть фашизму" ще добрий кілометр, але вона знає віддалі. Нестор її розуміє, на прощання побажав їм щастя, вони відповіли "спасибі" і поволі, напружено йшли далі. І, здавалось, їх вантажі були ще тяжчими.
тож-то Нестор звернув на лівий хідник, збільшив крок, залишив тих позаду, а проходячи побіля брами сердитого вигляду, ще раз потрапив у зливу сердитих звуків, що виривались з-поза жовтих мурів.
У комітеті чекало Нестора четверо молодих людей з редакції новозапроектованого літературно-мистецького журналу з назвою "Ґрааль". Троє знайомих, а четвертий, високого росту, бліде обличчя, чорні очі, появився вперше і при знайомстві зазначив, що прибув до цього "пасторального Олімпу" щойно вчора та назвав себе Рокитою.
Нестор підняв голову насторожено.
— Ви часом не з Києва? — запитав він того.
— Чи маю сказати коли роджений, на якій вулиці, якого соцпоходження? — відповів, з посмішкою. Рокита.
— Вибачте… Я западнік. Не для анкети… Лиш цікавість, — казав Нестор.
— Можна й анкету… Будь ласка. Призвичаєний. Знаєте, скільки їх виповнив? Дев’яносто дві. А коли ви цікаві що я, де я, для чого я, де блукав, чого шукав… Переважно "вдоль по Рейну". Свого часу захоплювався Гейне, хотів познайомитись з Льореляйн, але потрапив у "Ост"-и і потрудився на фабриці знаменних… Не подумайте Мессер-Шмітів. Ні, ні, ні. Знаменник eau de Cologne 4711… Було таке у зелених рококо пляшечках. А коли знаменні Бі-18 Америки зліквідували цю пахучу інституцію, нас переведено до табору, де ми понад рік, майстрували "лінію Зіґфріда", не за Нібелюнгами, а за Тодтом. — був і такий. Коли ж і це скінчилося і нас визволив генерал Патон, я повернув, було, курс на Бремен — колись стоянка знаменного корабля "Европа", з наміром знайти щось таке і двигнути в напрямку Америки. Моя наївність була відповідно компенсована, на місці "Европи", я знайшов Помпею і після того, з розпуки, повернув вітрила Зюд, призначення Ваймар, завдання — вклонитися мощам величних Ґете-Шіллера: хтось мав сказати, що тепер, саме там, у капищі преподобного Гердера, знайшло пристановище головне зрадництво "родіни", а в тому також чимало моїх земляків з "матері городів руських", звідки, як ви правильно догадуєтесь, і я походжу. Ось вам і моя дев'яносто третя анкета, — говорив театрально-жартівним тоном Рокита.