Спокійно посміхаючись, Нестор відповів: — Вітаємо, вітаємо! Абсолютно вітаємо! Вас ждуть тут нові подвиги.
Вже цього першого зударення з цим суб'єктом, було вистачально, щоб зрозуміти стан речей. В його тоні гнів, розпач, а одночасно зневага… І сила. І мета виходу. Луни трагедії глибоких віків донесені до цього місця у вигляді жертви на вівтар заборгування… На довші розмови, на жаль, не збувало часу, Нестор пригадав Віру, помітно непокоївся і коли надійшов час обіду, та коли запропоновано йому якийсь там новий ресторан, що почав діяти вже за американців, де, либонь, подавали навіть Кока-Коля і де можна обговорити різні їх справи, він відмовився і подався в пошуки свого "штам-пляс"-у в "Елефант"-і, де надіявся зустріти когось з Водяних, а, можливо, і Івана з Вірою.
Щастя йому сприяло, в "Елефант"-і, мов на замовлення, зустрів Віру, яка його чекала і навіть тримала для нього місце при столику в задньому куті другої кімнати, де вони звичайно любили сидіти, завзятюще воюючи з публікою, а особливо з кельнерами, які не хотіли визнати її прерогатив на цей порожній стілець і тільки під тиском такого аргументу, як цигарка "Пел-Мейль", якою вона приманливо орудувала, примусив тих на концесії.
— Не надіявся вас тут бачити, — безсоромно брехав Нестор.
— А я надіялась. І не завелася. Ось для вас місце, — відповіла резолютно Віра.
— Повний вдячности.
— Чекаю з годину.
— Вибачте. Діла. Що їмо?
— Те саме. Зупне… Брукв'яна. Воловина. Картопля. Шпінат.
— Кава? Чай — Кава. Першоклясний ерзац. Ячмінка.
Їх кельнер італієць, дуже меткий і, мабуть, під враженням "Пел-Мейль"-ю обслуговував їх з динамічно вирвою властивою його расі. Столик малий, лице в лице, коліна під ним торкаються. Нестор відчув виразно, що ця "несподівана" зустріч йому приємна. Одне одного питали, як спалося, що робилося, що думалось. Ділилися враженнями. Пахло родинною атмосферою, Віра, на цей раз скромніше причепурена, у легкій сірій суконці, на верх вдоволення.
— А між іншим, — по часі, мов ненароком, питав Нестор. — Ви згадували таке ім'я Сашко… Поклонник Сартра. Хто він такий?
— А! Сашко! Легенда, — відповіла Віра. — Київ. Він нам допоміг коли прийшли німці. Дуже зарадний… Дотепний. А головне: націоналіст. І то український. Він утаємничив мене у такі табу, які там смерть. Самостійність. Еміграції.
— Така це таємниця?
— У Києві можна не знати, що ти живеш у столиці УРСР. Сашко заборонив мені кликати його Саша. Міщанство. Банальність. Коли є чудове Сашко. І відкрив так Америку, що я племінниця знаного українського письменника, а тому мені личить говорити мовою його творів. Він казав: говорити по-українськи, це делікатес. Бон-тон. Колись нею говорила Москва з дуже зіпсутим акцентом, поки не перейшла на французьке. Мова Володимира, Святослава, Ярослава, перших і останніх європейців на троні Руси. Батурин Мазепи, це Версаль в порівнянні до Москви Петра. Але він не дуже захоплений українцями нашого часу… Ані українською літературою. У ній, казав він, оселився черв меншовартости. Тільки мова пахне, все решта затхла провінція.
Нестор це слухав, не втручався до мови і лиш раз зауважив:
— Шкода, що ви його стратили.
Віра хвилинку думала.
— Чи тільки його? І чи тільки я? — відповіла вона виминально.
— Існують втрати особливі.
— Так. Він був моїм університетом. Після нього я почала думати.
— Цікаво… Дозвольте ще одно питання. Делікатне. З іншої опери… Як Еріх? Вибачте… Лиш для аналізу, — казав вибачливо Нестор, його сині очі дивилися до її карих.
— О! — вирвалось у Віри, її очі закліпали, хвилин думала. — Це така протилежність, щось зовсім інше. Селянин, близький моїй природі. Чистий, прямий… З ним легко.
— Ви його любили?
— І люблю. І коли б вернувся, все було б інакше. У цій афері величезну ролю відіграв "заборонений овоч", ми хотіли сказати, що ми Европа і нам не можна накладати намордників. Але в тому нічого надуманого, це я тепер так пояснюю… Стихія чистої води.
— Але майте це на увазі, коли б думали вертатися.
— Чомусь мені не страшно.
— А "зрада родіни"?
— Фу! Гай, гай! Кажуть, Леніна вислано в запльомбованому вагоні… Кайзером німців. Чи це лиш тепер родіна?