— "Так вот ґдє таїлась паґібєль моя", — викрикнув Сашко цитатою з Пушкіна і кинувся вітатися. Віра, до вух червона, розгубилася, мов би її зловлено на чомусь недоброму.
— Віра!
— Сашко!
Обійми, цілунки, а опісля Сашко загармидив, мов би на вулиці:
— Це шок! І де ви її знайшли? — звернувся він до Нестора.
— Трапилось, — відповів Нестор.
— Колосально! Я розторощений! — гомонів Сашко.
— Несторе Павловичу! Ваше місце! — озвалась Віра і вказала на порожній стілець.
— Там гість, — говорив Нестор.
— Ні, гість отут, — казав Сашко і загребнув стілець від другого стола, що його тільки що звільнено. — То це фантазія. Чи ви знаєте, як нас з нею, гарненько, як пару голуб’ят, знято з потягу в Кракові і розкидано по ляґерах "Ост"-а. Гей! Обер! — звернувся він до кельнера сіцілійського типу у пім'ятому сакко, що саме тут навинувся. — Ось вам тут цей папірець з головою купця маґдебурського і скажіть, чи маєте щось, що можна дрінкен.
Кельнер підняв голову на подобу когось з "дуче" вирік: — Чай малиновий, чай липовий, кава ячмінне, пиво акварельне.
— Заспівав. Теж мені Карузо. Напевно з Риму, — говорив Сашко.
— З Риму, сеньйоре, — відповів кельнер.
— То мусите капіско, що слово дрінкен — значить дрінкен, не ессен.
Римлянин розвів руками з виразом розірватися, але "ніхц дрінкен".
— А що там маєте? — питав Сашко тоном інквізитора.
— Все! — відповів миттю римлянин.
— В такому разі — давайте все.
— Наскільки дозволять карти.
— Дозволять. Маємо. Ріж! — Сашко вивалив жужмом жменю харчових карток. І додав банківку з головою маґдебурського купця.
— Ґрація, сеньйоре! Данкешейн! Тенькю вери мач! Спасіба. Руссе? Харош.
— Йди ти до чорта. Українер.
— Ай сі, ай сі! Жер шейн. Ферштейн. Айн моменто! — і кельнер швидко відійшов.
— Ну, а чого ж мовчимо? — звернувся Сашко до Віри.
— Не мали нагоди розкрити рота, — відповіла Віра.
— То кажи. Питай.
— Перш за все — де ти тут взявся? Я вже було… — почала Віра.
— Списала до відпадків, — перебив її Сашко. — Не на такого натрапили. Я їм доказав, що я потомствений запорожець, козак-невмирака, а мого прадіда ляхи садили на паль, бо він з Наливайком громив шляхту. І мене післали, я вже казав, робити парфуми де Кольонь. А тепер ось Нестор Павлович… Приголомшив козака, "щоб не знав він що робить", як казав також запорожець за Дунаєм. То ж ось Морозівна. Простягни лиш руку. Гвіздь мого серця. А як там матінка?
— Вона там… Але тут… Не повіриш! Батько.
— Бааатько! — викрикнув Сашко, що обличчя інших гостей повернулись в їх бік. — Батько! Великий Мороз! Чи ви знаєте хто такий Мороз? — звернувся він до Нестора.
— Тепер він лиш колишній, — відповів Нестор.
— В цьому вимірі нема колишніх. Феномен, його не легко скумекати ґеніяльним бовдурам соціялізму, його понижено до рівня плісняви, але коли б такі елементи домінували у формулі господарства того простору, його голота виглядала б трохи інакше. І тільки в одному… Евентуально, у двох пунктах його природи, я з ним не годжуся: з його хахлатсько-гарбузно-куркульським ставленням до справ політики — раз! Та до справ національности — два! Два цих пункти… І це вони, що заставили його пройти крізь всі його митарства. А поза тим, це геній. Галушок, пампушок, вареників, сметани. Їж — розпережися, — казав Сашко захоплено.
Не менш захоплено, слухав його Нестор, тож-то Віра поглядала на них з виразом: чи я вам не казала? Це Сашко.
— Виходить, що ви добре його знаєте, — озвався Нестор.
— Ніколи його не бачив, але знаю. Сталося, — казав Сашко, його вигляд захоплено-тривожний, Нестор і Віра дивились збуджено. Приходив кельнер обладований стравами, почався обід. Сашко далі володів мовою, поволі увійшов у її вир, звертався переважно до Нестора.
— У цьому, — казав Сашко, — трагедія. Проходимо смугу вогню. Палимо старих божків, творимо нових. Метаємось. Тікаємо від себе, шукаємо себе. Це революція усієї, як є, земної кулі. І ми її почали… Моє прізвище Рокита… Несторе Павловичу! Вам треба знати, що це за явище. Не знаю чому, але мій родитель також так іменувався і був він важливим трибом у відомій машинерії звані ҐПУ, НКВД. Виконуючи, очевидно, священне завдання охорони здобутків великого жовтня, тобто стріляти з безпечного місця людину переважно в потилицю.