Не думайте, що мій батько був якийсь вроджений монстр. Мав добру освіту. Сентиментальна, боязлива, навіть побожна душа. Любив поезію… Цитував Блока, Єсеніна, Маяковського… Потайки, сам віршував. І був зворушливим сім'янином, любив жінку, а мене, одинокого сина, обожнював. Заходив до моєї кімнати… Не дивуйтесь. У Києві, скажете, не було "моїх кімнат"… Я мав завжди мою кімнату. Був піонером — ура, ура, ура, червона на шиї хусточка, "завжди готов". Батько любив казати: коли, сину, виростеш, пам'ятай, що ти дитина революції. Це привілей. І щастя. За це мільйони героїв пролили кров. Цю спадщину ти повинен захищати. Пам'ятай за "оточення", ворог не спить, будь чуйним, ніякого тут милосердя.
При тому, інколи, він давав приклади, демонстрував особливі зразки "ворогів", передавав досвід синові. І тому, особливим таким екземпляром, як він це звав "штучкою", був цей самий Мороз. Його арешт належав до рутинних. Розкулачення. Звичайно, це вивіз, Сибір. Але він мав за кордоном сестру і шваґра — визначних риб табору Петлюри, а тому Мороза шкода лишень для Сибіру, його в шпиги, за кордон, зробити з нього заразу, отруїти ним його рідних, їх ідеали, Морозові пропонують Берлін, Прагу, Париж, готель Ріц, Рів'єру. Але Мороз ні, вперся, ніякий Париж — Сибір так Сибір. Можете уявити, як це обурило благородні душі, скажемо, мого батька. Добре, Морозе, дамо тобі Сибір, але не куркульський. Ти бандит, ти саботажник, ти нарешті шпигун… Розуміється, німецький. Над тобою тягар закону, стаття 54, параграф 2, 3, 9, 11. Га, га, га! Признавайсь! Ніхто ти "лєпьошка".
Я ще тоді, — продовжував по короткій зупинці мову Сашко, — далеко не був Сашком, а комсомолець Саша, не збирався захищати куркулів, які в моїй уяві були упирями і кормились виключно кров'ю чесних їх наймитів, але все-таки у мене вирвалось: але ж, папа! Шпигуном він не є. Папа глянув на мене грізно: "Сину! Ми люди правопорядку. Не можемо карати без вини. Він винен. Він, сину, винен! У ньому центр спротиву. Його вина не має назви, але її розміри нарівні шпигунства. Більше. Нарівні нашого бути чи не бути."
Мороза ламали, його садили, не дали так довго спати, аж поки він не закукурікав і запурхав метеликом. Все, щоб признався… Але він не признався. І з цього почалось, його і також моє. І хочу сказати чому. Ви, напевно, дивуєтесь, що це зо мною сталося. З такого Савла і враз такий тобі Павлусь жовто-синього крою… Дивуйтесь-не-дивуйтесь — свят, свят, свят! — признаюсь…
Коли я почав самостійно думати — прийшов до висновку: замести за собою, по можливості, безслідніше сліди часів батька. Відректися й оголосити війну доктрині, що їх спонукала… Включитися до процесу визволення країни, де я родився. Вона поневолена суворо, грізно, тяжко.
Несторе Павловичу! — говорив Сашко піднесеним, штучно патетичним тоном. — Учора я зложив вам анкету, сьогодні маєте сповідь. Надіюсь, що моя персоналія для вас тепер ясна.
— Винятково ясна… Олександре… Як вас по батькові? — відповів Нестор.
— Забудьмо "по батькові". Вистачає Сашко, — додав той тоном виклику.
За час цієї гутірки, кельнер приходив, відходив, приносив замовлене "все"… Їли, слухали. Віра схвильовано, Нестор зацікавлено, Сашко нагадував арештованого, якого привели на допит. Довкруги публіка, легкий гамір, старовинний, круглий на стіні годинник, вказував годину другу.
— Цікаво. Дуже цікаво. Ми ще поговоримо. Але тепер у мене там діло, надіюсь ви мене ласкаво вибачите, — казав Нестор і дав знак кельнерові з наміром платити.
— На жаль, мусимо вас ласкаво вибачити, але ми з Вірою ще лишаємось і проблема кельнера за нами, — помпезно з гумором говорив Сашко. тож-то Віра не сказала нічого, потиск її руки, здавалось, щось протестує, Нестор залишив їх з виразом людини, яка виконала свій обов'язок.
XI
Першого травня припало на вівторок і коли люди цього ранку прокинулись, вся земля зо всім її рослинством, була встелена п'ятисантиментровою верствою снігу з температурою близько нуля. Розцвілі яблуні і молода листва дерев, виглядали невчасно. Казали, що такі примхи природи у цих просторах трапляються хіба раз на століття.
У зв'язку з такими умовами метеорології, Нестор довше, ніж звичайно, перебував у ліжку зі старим, передвоєнного часу номером журналу "Ді Натур", що його він знайшов у одній шафі свого уряду і читав статтю Карла Кульбаха про енергію розбитого атома. Говорилося про можливість визволення найпотужнішого праджерела енергії захованої у ядрі найменшого складника формули матерії. Було не легко збагнути суть такої процедури, що звучала, як казка, або містерія алхеміка і не дуже вірилось, що це станеться за нашого життя. Можливо колись, у майбутньому століттю, у часи наших внуків… Коли наука розгорне засяги в найглибші глибини захованого вічності пізнання… Хоча воно і тепер багато вийшло назверх незнаного, особливо в техніці боротьби між людьми, ось хоч би ті Фау, що розривались над Лондоном, або ті джети, що почали шугати небесами за останніх місяців: говорилося й говорилося про якусь особливо таємничу "нову зброю", на яку покладалось стільки надій, але ніхто нічого про "розбиття атому". Це, виходить, щось не реальне, можливо лиш фантазія з фантастичних романів.