— То залиши мене й не приставай, — казала на це Віра.
— Цяця! Подумаєш! Тут тобі твою пиху змиють, як пудру.
— Не твоє це діло, — одгризалась Віра.
— На цьому світі нема не мого. Так і знай, — резолютно, слово за словом, вирікала Нюрка.
І на цьому, здається, між ними скінчилося, тому Віра тут і там сама по собі, тому й оточили її зо всіх боків хмарами спомини — тяжкі і примарні. Не довга вона та минулість, але видається безконечністю. І все воно там, за тією завісою від землі до неба непроглядною. І мати… І батько… І батько? Чи у неї є батько? Чи у неї був батько? А як є, де він є, а як був, де він був? В цих роздумах і цих запитах, Віра шукала себе загублену в просторах, що нагадували джунглі. Там то там, натрапляла на ясності, а взагалі — темінь. Мряковина… Через які, траплялося, виринало щось, як друзі, дитинство, навіть сміх… І в тому також… Сашко.
III
Хто це такий Сашко, звідки і як потрапив він до її кола? Це було в Києві і він просто "появився"… Несподівано, без запрошення, без стуку, без дозволу.
Молодий, рослий, з темними, гострими очима юнак з обличчям дорослого, який знає більше, ніж знає, який був, здається, учнем Художнього Інституту, але вправляв також у музиці, як і писав новельки. Головне ж малював. І то в абстракті… А це значило протест. Того стилю, в тому просторі не визнавалося і навіть за нього каралося. Хоча все це разом — малярство, музика, література для нього лиш оздоба, лиш регалії. Його покликання — бути майстром життя, це значить "бути" і завжди на першому місці, грати ва-банк, на повний голос зі спритом майстра.
Віра ніяк не могла збагнути, чому саме той Сашко так особливо її вирізнив серед багатьох, багатьох інших. Нема-нема і ось знов є і завжди підкреслено, з позою, з виразом. То він приносив особливі, мало відомі, збірники поезії, то показував журнали з пишними ілюстраціями найновіших мод однаково, як малярства, так і жіночих капелюхів. Любив завдавати нахабні питання… Чи читала вона, наприклад, Гемінґвея? Джойса? Кафку? Віра ніяковіє, нічого такого вона не читала, ані навіть не чула, їй соромно признатися, бо у того вигляд, що названі ним імена — абсолют. Коли ти їх не чула, ти іґнорант, сто літ за поступом.
І говорив Сашко з Вірою, як це не дивно, по-українськи. Хто в Києві, приватно, на вулиці, між людьми на таке відважиться? І він же, видно виразно, не українського накорення. І з цього приводу, Віра пригадує, між ним виникла така пікіровка:
— Хіба ви українець, що говорите цією мовою? — питала іронічно Віра.
— Ні, — відповідав Сашко ноншалантно.
— То чому ви…
— Говорите на цій мові? — перебивав він її в тому ж тоні і одразу відповідав: — Бо я українець.
Віру це баламутить і він це бачить.
— Ви напевно єврей, — находить вона вихід з положення.
— Ні, не єврей, — перечить він з легко посмішкою.
— Вибачте. Я помилилася, — казала Віра з виразом полегші.
— Ви не помилилися. Я таки жид, — говорив він з тією самою посмішкою, у якій годі розрізнити кпини від радости. Віра заскочена, вона розсміялася.
— То це ж все одно, — казала вона.
— Не з точки філології, шановна Морозівно. Дозвольте мені зватися у мові, яку я визнав своєю. Чужі мене не обходять. По-англійськи мене звали б джю. І я не перечу.
Питання вичерпане і більше до нього не верталися, Віра не брала цього поважно, Сашко для неї випадковість, за межею її розуміння, хоча інколи це вражало. Взяти б хоча такий випадок: 1939 рік, осінь, протягнута братня рука, визволення Западної. Київці кидаються в той прорив масою і вертаються навантажені хто чим тільки потрапив. На Вірочці елегантний, ясно-червоного кольору светерик, чорна, сатинова спідничка, делікатного фасону черевички. За милю видно їх походження і Віра переконана, що такий естет, як Сашко, який завжди одягнений за модою його Заходу, належно це оцінить. Але при першій з ним зустрічі, що вона бачить? Що це він вигадав? Провокативно-полотняна з червоним косничком сорочка, вилинялі коверкотові, неглажені штани, високі, мазані дьогтем чоботи. І замість розхвалити її "европейськість", вона побачила в його гострих очах бистрість іронії.
— Сашко, Сашко! Я вас не пізнаю, — викрикнула кокетливо Віра.
— А я вас пізнаю: дочка репресованого ворога народу, небога орденоносного письменника СССР у буржуазних крадених лахах, — висловивсь він з демонстративною безпосередністю.
Це був шок. Віра — зразок збентеження.
— Ви мене ображаєте! Я нічого не крала! — викрикнула вона знов, але вже без кокетства.
— Я не сказав ви, — відповів той спокійно. — Для вашого дядька вдячна тема: "Світова революція чи дрібноміщанство". Не кажу крадіж. Такий епітет їх не проймає, а дрібноміщанство все ще в зневазі, — говорив він незучаснено.