— Наталіє Федорівно, я це знаю і вам вірю. Але отямтесь, заспокійтесь, йдіть додому і чекайте. Я довідаюсь. Ось зараз йду до Ваймару. І не кажіть про це нікому, не сійте паніки. Це ніяк не подібне до правди, у комітеті знали б, комендант би нам сказав, — говорив настирливо Нестор.
— Хто такий той комендант? Напевно жид, а жид з ними. Ви йому вірите?
— Комусь все-таки треба вірити, — казав Нестор.
— Нікому. Нікому тепер не вірте. Всі вони однакові. Мучать людей. Що ми їм зробили? Скажіть, що ми їм зробили? За що вони нас мучать. Той там Рузвельт, хіба не бачили, з тим Сталіном, видадуть і баста. Але я не дамся, я їм не дамся, живою я їм не дамся… — її голос тремтів, збільшувався, переходив у крик, Нестор з Іриною намагались її стримати, але це ще збільшувало її розпач. Нестор намагався сказати, що "вони" сюди не прийдуть, тут американці, а коли б і прийшли, то це не станеться нагло, і нас тут багато, будемо боронитися. Ми евакуюємось.
— Куди евакуюємось? — кричала Наталія Федорівна. Де знайдемо місце? Хто нас прийме? — Останній її викрик вирвався вже крізь сльози, вона почала плакати, дивилась на Нестора злобно, сльози текли по її запалих щоках. Але це їй помогло. Поволі, поволі слова її слабшали, витирала очі хустиною, що складалась швидше на ганчірку… Ірина просила її сісти, випити чаю. Відмовилась. — Вибачте, — казала вона, — за турботи. Піду. Я вам вірю, — говорила вона до Нестора.
І вона відійшла. Нестор провів її аж за браму. Було холодно, дув гострий вітер півночі, під ногами сніг, вона куталась у своє хутро, казала, що вона йому вірить, але він не був певний, чи додержить вона обіцянки не ширити паніки.
І дійсно, коли вона відійшла, по короткому часі, маленька комірка Сидоруків, почала наповнятися людом. Очі всіх говорили виразно, що їх пригнав сюди страх. Всі вже знали, що "вони" прийдуть і ніхто не знав, що буде далі. Тікати, розуміється. Далі на захід сонця. У Нестора ніяких аргументів, крім переконання, що треба заховати спокій, не датися в паніку, не вірити татарським вістям, їх сіють вороги, щоб підірвати нашу мораль.
Це не робило враження, було відоме, що "ті" десь там зовсім не далеко, кілька годин ходу, що Тюрінґію їм віддано, що американці зайшли на їх зону окупації і мають вернутися назад. Такі ось вісті. І ніхто не знав звідки вони.
Нестор, одначе, вперто стояв на своєму, запевняв, що це неможливо, бо не логічно, позбавлене глузду, що б не було — спокій. Витримка. Він ось піде, довідається, дасть знати всім.
Люди вірили й не вірили, поволі втихали, поволі розходились… А коли розійшлись, Нестор негайно подався до Синиці.
Синиця жив на західному краю села. Удвох з юнаком сином, на піддашю невеликої хати: малий ростом, повільних рухів, належав до правління "Організованої Громадськости", з великим стажем сибірських заслань, в минулому, визначний діяч УКП, тобто Української Комуністичної Партії.
Нестор застав його вдома разом із сином… Ходив зі заложеними за спину руками по малій кімнатці, курив цигарку, говорив уривно, тон приглушений, у очах вираз змовника, його син сидів у куті біля посудника з товстою в руках книгою.
Звідки він має ті вісті, питав його Нестор. Синиця спокійно підтвердив, що довідався про це від естонців. У них добра організація, в комендантурі мають своїх людей. Совєти сюди прийдуть, але це станеться не завтра, це вже говорить переляк Наталії Федорівни… А за пару тижнів. Так було, мовляв, домовлено на конференції в Ялті, де то Тюрінґію признано за ними.
Що це була за така Ялта? Синиця, Андрій Федорович і це знає. Це конференція Сталін-Рузвельт-Черчіль, у лютому цього року, на якій ділено здобутки війни, де Америку заступала передсмертно хвора людина, а її обов'язки виконував такий пан Гісс, дорадник президента і прямий агент Сталіна. Ми перебували тоді в Берліні, нас та так бомбили, що нам було не до Ялти, тому ми нічого про це не знаємо. Німецька преса про це писала, але яка це була преса. У Берліні не було вже жодної газети. І ось вам несподіванка. І нам прийдеться звідсіль забиратися.
Така ось мова таємничого, всезнаючого Синиці. І нема ради. Можливо, і справді, це була, змова", як думає та бідачисько Наталія Федорівна, ніякого попередження, щоб не спугнути жертви і потихеньку передати їх в руки "великого східного аліянта", якому там віддано багато більше, ніж ці юрби втікацтва… Що для Нестора видавалось неймовірним, бо свідчило б, що Америка, будучи переможною, зайняла місце переможеної. Під диктат одного гангстера.