Нестор це слухав уважно, ця мова не буденна, мова вартує уваги. — А тому, кажете, рятуй печінки, — казав Нестор.
— А що скажете ви? Америка?
— Нічого не скажу… От лиш питання: чи ця ваша бухальтерія вам поможе? Вам особисто? Ви ж добре знаєте, що тим парадом командують не Івани з хутора Морозівка, а голота. Ви там потрібні, як глисти в череві. Зрештою, це ваша, не моя колька, їдьте, кричіть ура, ваша привілегія… Я лиш хотів би закинути слово за вашу дочку Віру.
— Не ваше це діло, — перебив його Іван погрозливо.
— Не моє, але й моє. Вона мене просила.
— Я батько! Відповідальність моя. Хочу їх зібрати. Там мати… Брат… Зібрати їх хочу. Пов'язати в родину. Ми розкидані, — говорив Іван злобно.
— Не такий це час, не той клімат, не ті умови, — додав Нестор.
— Я над цим думав, це вирішено і кінець! — викрикнув Іван.
Десь там в ньому, в його глибині — в черепі, серці, в жилах все зупинилось. Нестор не знав, що далі, він тут зайвий… Але коли він вставав і казав спокійно до побачення, Іван проговорив:
— Ви мені особисто вибачте, я вас особисто шаную і особисто розумію.
З тим "особисто" Нестор його залишив. Було прикро почуватись безрадним. Зрештою, зрештою… Чому ці скреготи? Хіба це тільки один Іван і одна його дочка? Чи не варто глянути загально? Але та Віра. Та дивна, не зовсім звична, молода людина… Яку він знайшов під зливою куль на прямій дорозі. Це в'язало його сумління. Йдучи додому серед темної, холодної ночі, він боровся не лишень з поривами вітру, але й сам зі собою.
Так кінчався цей його день, що його він мав намір провести на дозвіллю.
У середу, дня наступного, вранці, Нестор виходив з дому одягнутий у зимове пальто, хоча снігу вже не було, але далі дув гострий норд і небо мало барву попелу.
При виході на головну дорогу, на нього чекала усміхнена, рожевощока, у теплому пальті і білому береті, Віра.
— Добрий день Несторе Павловичу! — привіталась вона радісно.
— Добрий день, Віро Іванівно! — відповів з усмішкою Нестор.
— Мене кликано Віра, навіть Вірочка, мене розпещено, я звикла і враз знов Іванівна? Не думаєте, що це не заслужено? Що сталося? — казала химерно Віра.
Нестор не встиг відповісти, з бічної вулички, вийшов Лука Живаго.
— А! Ґльорія! Таке товариство. І Віра. Давно вас, шановна, не мав щастя бачити. Де ви зникали? — зрадів той вельми.
— Ніде не зникала. Топчусь по тих самих дорогах, що і всі і хто хоче мене бачити — нема перешкод, — казала Віра з ноткою невдоволення. Їй щось перешкоджено.
— Цим ви хотіли б сказати, що я належу до тих, які не хочуть вас бачити. Чи добре я вас зрозумів? — казав Жеваго.
— Абсолютно.
— Це звучить щось, як наклеп.
— А це, як комплімент, — відповіла Віра грайливо.
— Можете звати, як хочете, але на моїй мові це зветься правда. Знаєте, кого ви мені нагадуєте?
— Як можу знати.
— Жозефіну.
— Жозефіну? Свят, свят, свят! Змилуйтесь. Наполеонову жінку?
— Но, но, но. Вибачте. Помилка. Маю на увазі скульптуру Канови… Павліну. Язик мій сплутав. Сестра Наполеона, — казав Жеваго.
— Шкода, що не знаю про кого мова.
— Про вас же. Про вас, — відповів Жеваго. — Шкода, що я не скульптор.
— А я не Павліна.
— По моєму, ви більше… На жаль, нам не до Канови, бодай скромний шкіцик.
— Ми так обвантажені драмами та трагедіями, що на шкіци не збуває місця.
— А все таки… Кактус в пустелі… А все таки, — казав Жеваго. — Жили, живемо, будемо жити. Не зважаючи на драми й трагедії. Навіть ось в природі. Де взявся, наприклад, сніг на першого травня в Тюрінгії? Мов би злісно кинуто ще й це на нашу голову. Цікаво, що ті там у Кремлі. У них там ура, похрипли. Переможці. А до мене вчора завітало аж трьох, також переможці, розуміється, п'яні, так по років двадцять кожному, напендючені, роздайсь море — пливе тріска. Ви хто тут будете? — питають. Та, кажу, хіба не видно — люди. Бачимо, що не коні, але хто ви такі? Та, кажу, мені ось здається, що це не ваше діло. А ми ось, пендючиться один, скажемо, що наше. Пора на родіну! І без вас знаємо, кажу, ваші поради тут зайві. Хотіли, було, збити рейвах та побачили картини. Малюєте? — питає один. Та ось щось потроху, кажу. А навіщо посадив її задом? Перед ефектніше, — каже той далі. Бо так, кажу, вона сіла. А ти б її повернув. Був би вид, — каже. Соромилась, кажу, трапляються різні… Розумієм, розумієм… Ми вас, сучих синів, маємо на оці, це вам не вигорить. Ось тільки підійдуть наші — загорнемо і баста. Але поки вони підійдуть, забирайтесь, кажу, по добру з моєї хати, бо ось покличу людей і вас також загорнуть. Загорнуть, кажеш? Хто нас загорне? Може твої американці? Ви їм потрібні, як дуля під носом. Чув ти Москву? Там сила! — просторікує той. Але все-таки зібрались і потьомбали. Обіцяли вернутися.