Так то воно так, — казав Жеваго, — але робити щось треба. Вони роз'їздились, Бухенвальд ожив знов… Чи не час думати…
— Думано, — перебив його Нестор. — Комендант запевняє, що нема причини боятися.
— Комендант… Нас тисячі, а він один. І напевно "з душком"… "С нашіх", — казав Жеваго.
— Цей, як виходить, не "з наших". І навіть заступник "країнеч" з Детройту, всім тикає. Ти, каже він професору Матюшенкові, не бійся. Ми вас не видамо. Тримайтесі. Без гіштериї…, — казав Нестор.
— Добре йому без гіштериї. Побував би він в шкурі Наталії Федорівни… — говорив Жеваго.
Говорили, шість кілометрів говорили, та сама мова, ті самі слова. Дорогою йдуть та йдуть. На захід і на захід. Ноги, возики, клунки. У Ваймарі, всі вулиці — повно-повнісінько. На Маріївській вулиці Нестор, Віра і Жеваго наткнулись на сцену: головний герой Ванька, расово-кирпатий ніс, на пім'ятій, з червоною, обводкою, шапчині червона зірка, його ко-партнер — старший, лисий, в бухенвальдській блюзі чолов'яга. Орудуючи під самим носом того своїм дебелим кулаком, Ванька виголошував "настоящим руским", з рязанським акцентом "язиком", монолог глибинного змісту:
— Ми вас ще, собачих пасинків, таку й розтаку вашу мать, научимо, як разґаварівать с рускім чєловєком. Ми ще зробимо з вас ґезельшаф оселедців й маринади. Ми вам покажемо не Бухенвальд, а тричі Бухенвальд… Ось тільки прийдуть наші. На Сибір з вами! Колима!
Чолов'яга в бухенвальдській блюзі, ледве чи й розумів компліменти партнера, намагався щось сказати у своїй "шпрахе", розкривав то закривав рота, тож-то той крив його матом, мов дубиною і на цьому дискусія їх скінчилася.
Ледве чи хто щось з того розумів. Говорили, що почав мову чолов'яга у бухенвальдській блюзі. Як колишній важливий член партії соціялістів демократів, як довголітній в'язень того самого Бухенвальду, зустрівши Ваньку, якого він знав також з Бухенвальду, він почав дорікати, чому, як він казав, "русіше камараден", відкрили знов Бухенвальд і яким правом розстрілюють там людей без суду. Це і зірвало Ваньку. З цього й почалась ця дискусія чемпіонів справедливости й дружби народів. Тому і зібралась біля них чимала юрба глядачів, які безпосередньо й нейтрально цій дії приглядалися. Нестор, Віра й Жеваго, поняті цікавістю, також тут зупинилися і зо всіх тих барвистих епітетів Ваньки, якими він обкладав свого дискутанта, найбільше вразило "ось тільки прийдуть наші", що вказувало, що вчорашні страхи шановної Наталії Федорівни не були тільки наслідком порваних її нервів, грізним мементо-морі грізної дійсности, яка насувалась і ширилась над землею Ґете-Шіллера.
У самому ж комітеті, як звичайно, шуміло-шумом. На хіднику, на сходах, по поверхах й кімнатах — кишіло-кишмя. Приходили, відходили, піднімалися вверх, сходили вниз, творили гуртки, говорили, слухали… З намаганням "щось довідатись". Куди хто їде і як їде, чи прийдуть, чи не прийдуть, кого де забрали і як забрали.
— Ну, що там? Як?
— Та, кажуть, прийдуть.
— Та хіба ті американці аж так з глузду зсунулись, що віддадуть своє? Задурно?
— Які там, скажете, американці? Барух, та Морґентау, та Літвінов, та всілякі Гісси. Своя, чесна братія. Під орудою батька народів, — пояснює ситуацію хтось зі знавців.
Трохи згодом, до коменданта міста вислано делегацію. Який це раз? Професор Метюшенко, інженер Голоховський, інженер Боруняк. У старій, недорозгромленій радниці, у найкращій з її заль з барельєфами містерій "Фавста", їх приймає, вже втретє, середнього росту, приземкуватий військовий у чині капітана на прізвище Мек-Ґлюр. За перекладача — молодий, стрункий, білявий лейтенант Гриняк, родом не з Детройту, як казали спочатку, а з Чікаґо, який ломаною українською мовою, звертаючись до всіх на "ти", перекладав мову коменданта, з якої виходило, що до цього часу, про який-будь прихід сюди росіян, йому офіційно не було відомо. А не офіційно? Неофіційного не слід брати на увагу. Коли б щось так сталося — про це буде наперед повідомлено. Чи можна знати, що те наперед значить? Це значить два-три тижні часу. Чи існує якесь особливе ставлення до втікачів українського походження? Ні. Нічого такого особливого, лишень українці не можуть розраховувати на транспорт війська. Вони мусять цю справу полагодити власними засобами. Все решта однакове всім. Чи можна конкретніше знати, що значить те "решта"? Всі, що хочуть вертатися, можуть вертатися, американська влада їм сприятиме, ті ж, що не хочуть — можуть лишатися. Насильно їх не видадуть. Що станеться з ними дальше — цього питання ще не вирішено.