І на цьому кінець, о'кей! Ґуд бай! Розмова коротка, проста, ясно. Делегація залишає радницю з почуттям мішаним. Основне "коли" і "куди", лишається далі питанням. Офіційне звідомлення головного командування мало б казати: на фронті без змін. Чекати на нові розпорядження.
Нестор, що залишив Віру й Жеваго внизу в гурті публіки, вдався до свого уряду, де на нього чекає знана редакція "Ґрааля", на цей раз з додатком двох, сливе двійнят, поетів Я. Шияна і М. Буяна. На головному місці Сашко. Атмосфера контрапунктуальна. Нестора засипано питаннями. На вазі доля "Ґрааля".
— Погано, братики, — говорив Нестор. — Нова трясця… Можливо прийдеться лишати Ваймар.
— А це поважно, чи тільки по українськи? — зводив на жарти Сашко. Вигляд Нестора не прозраджував жартів.
— За пару тижнів буде поважно, — відповів Нестор. — У цілому, славному теперішньому Ваймарі ні одної цілої друкарні. Та це не значить кінець взагалі. В наплечнику його головного редактора його майбутність забезпечена твердо, і рано чи пізно він появиться друком.
— Амінь! — відповів на це Сашко. тож-то поет Шиян, втягнувши голову в плечі, мов би він хотів сховатися, почав доказувати, що царство чудодійного Ґрааля, від віків манило шукачів істини і в історії людства не було більш вдячної для цього атмосфери, ніж тепер. Сашко Рокита зробив на це свої великі очі ще більшими, але не сказав нічого, а Нестор несподівано заявив, що він годиться з Шияном, бо тиранія, яка залягла над Европою, створила справді атмосферу шукачів мучеництва, та лицарів абсурду, які готові вмирати за яку хочете "ідею".
Ця думка Нестора зчинила заколот. Редакція "Ґрааля" сприйняла це, як кпини над нею й вимагала пояснення. Поет Шиян кинувся пояснювати ідею Ґрааля, яку не слід ототожнювати з багажом, що його віз, скажемо, Ленін в запльомбованому вагоні. Тут ходить про добро ідеальне, щастя духове, натхнення релігійне. Сила цього світла в його невловимості, воно збагачує не кишеню, а серце.
Сашко, що спочатку слухав цю риторику з деякою увагою, опісля підійшов до Нестора і спокійно спитав:
— Чи ви не бачили часом Віри?
— Бачив, — відповів байдуже Нестор, не перестаючи слухати Шияна.
— Не знаєте, де можна її знайти? — питав Сашко.
— Я залишив її внизу, — казав Нестор, збільшив голос і додав:
— Але, панове! Вибачте. — Він глянув на годинник. — Я спізнився. Мушу відійти. До побачення! — і він встав, і швидко відійшов. Залишивши решту всіх за собою.
Чого він властиво квапився? Чому виминув Сашка?
Здається, він не бажав сам собі признатися чому. Хотів уникнути побачення з Вірою, але сходячи вниз, повернув чомусь до амбуляторії Тетяни, до якої, либонь, не мав ніякої справи. І вдав здивовано, коли саме тут в почекальні побачив Віру, яка саме на нього чекала.
— За вами, між іншим, питав Сашко, — кинув він Вірі, а сам попростував до кабінету Тетяни.
— Нічого, нічого! Іншим разом — зрадів він, що Тетяна була зайнята.
— Щось важливого? — запитала Тетяна, зайнята чиїмсь вредним зубом.
— Ні. Нічого особливого. Іншим разом. — І повернув до виходу.
— Несторе Павловичу! — озвалася Віра. — Ви когось шукаєте?
— Вас, — відповів він жартом.
— Дозвольте представитись: Віра! Ви, здається, квапитесь до "Елефант"-у. Чи дозволите накинути вам її товариство?
— Накидайте! Негайно! — відповів він бистро.
Віра підстрибнула з місця, з розгону схопила його під руку, вирвались прожогом на людну вулицю і пішли нога в ногу з гострим відчуттям такту, ритму, легкости. Сонце полудило їх теплом і сяйвом, уста і очі брутально впивались його ласкою. Віра відчула жагучий акорд чуття, мов би гнала її бичем.
— Ви, здається, хотіли сказати мені щось приємного? — запитала вона по часі, розтягаючи кожне слово у летючий бальон.
— Ви гарна жінка і було б грішно сказати ні, — відповів він.
— То кажіть! То кажіть! — зупинилась і затупала ногами.
— Не виходить, — казав він відступаючи.
— О! Скупий лицар! Гарпаґон. Тоді скажу я. Знаєте, Несторе. Я вас люблю. — І вона почервоніла до самих вух.
Є дуже прості слова, але вони вдаряють. Хідник під ногами ломаний, будови в грузах… Ручні возики, наплічники, заклопотані лиця, різномовна мова. На цьому тлі, ці двоє нагадують гніздо пташки, приліплене на скелі з краєвидом бурхливого моря. Воно каже: і тут має бути любов. На цій скелі, у цьому граніті. Ці кругом люди поторощені на череп'я, але в них живі соки, вони хочуть рости, пустити десь коріння і навіть цвісти. Під їх ногами одна з найкращих плянет — лиш подумайте й зрозумійте.