Нестор не був заскочений признанням Віри, він це і так знав, його більше бентежило його власне наставлення, а це значило роздвоєння, суперечність в собі, занечищення сумління. Чому тоді він з цим бавиться? Це вогонь. Виправдувавсь, що він обіцяв говорити з її батьком і дати їй звіт. Мав намір зробити це зрання, але перешкодив Жеваго. Тепер ось нова перешкода. Їх понесло далеко від течії дії в озори непроглядности — лиш туман та міражі, кермо вирвано, вітрила у шматтю.
Віра сказала і сама злякалася. Її залито барвою страху. Вона знає, що торкнулась струни дикого звучання, все в ній здригнулося, по нервах вдарив вогонь. Вона вирвала руку з руки Нестора і намірилась втікати.
— Вірочко! То ж чекайте! Слово за мною, — сказав Нестор і схопив знов її руку.
— Тепер мовчіть! — вирвалось у неї. — Одно слово і мене нема.
— Чому аж такі висновки?
— Я й так знаю.
— Цікаво, що?
— Що я для вас тягар. Ви втомлені. Забагато того… Довкруги стільки… А тут я…
Слово за словом і мова устійнилась, зловлено її течію, чуття влягалося, Нестор вирішив оминути "Елефант", там забагато знаних облич, пригадав одно місце, де бував ще за Райху і по часі, вони сиділи при столику горіхового дерева, колись фешенебельного ресторану "Цур Зооне", вікна якого затягнуті целюлозою, двері подряпані, на покреслених рисами стінах, старовинні гравюри ґротів, німф, пастухів з вівцями. Їх обслуговував старий, довгий кістяк в одязі, що нагадував фрак, з дуже незацікавленим обличчям, загробним голосом, бровами, що нагадували дві, встромлені в череп, мітли під якими глибоко запало до ям двоє згаслих очей.
На початку, той кістяк на всі запити, що йому ставили, відповідав виключно "найн". Їжі найн, пити найн, та коли Віра показала одного американського "камиль"-я, відповіді змінились на "я". Появилось щось їсти у вигляді м'яса й картоплі мініятюрних розмірів і навіть кави з "кухен" ерзацного майстерства.
Публіки було мало, властиво її не було взагалі, бо ті пара випадковців, що були появилися, одразу зникли, тому Нестор з Вірою мали ціле Гуляй Поле і вибрали стіл насупроти вікна затягненого целюлозою з матовим виглядом на руїни вулиці. Ресторан, видно, функціонував лиш теоретично, як згадка минулого, в його стінах все ще вітають духи Ваґнера, Косіми… Можливо, вони сиділи на цих ось самих місцях, де сидять Нестор з Вірою і говорили… Цікаво про що говорили? Музика. Очевидно. А, можливо, це був Ніцше. Сердитий, насуплений, брови віялом, пив чорну, як сажа, каву і громив добродійства. "Я дуже щасливий, що поставив проти себе все хворе та добродійне", мав він сказати. І цікаво чому? Сюди заносило також чужинців, може пригадуєте, великий реаліст і разом романтик, Тургенєв, Іван Сергійович… В товаристві дам в кринолінах, пили шампанське, говорили про Париж, Марґарету з "Фавста" і білого кота княгині Воронцової. Тіні, духи, міражі. У цих ось сам порисованих бомбами стінах.
Нестор з Вірою потрапили сюди, як завіяне листя осени… Маєстатний дарунок долі. Медаля за роки жорстокої брані недавнього. Віра була вдоволена, її раптовий зрив чуття поволі спадав, була задивлена в себе, очі завуальовані серпанком мрійности. Розмова про її батька, і почав її Нестор.
— Отже, вчора я говорив з Іваном Григоровичем, — почав він обережно.
— Уявляю, — відповіла Віра незацікавлено.
— Він вас дуже любить, — продовжував Нестор ти же тоном.
— Шкода, що я не взяла більше цигарок, ця ось остання, — казала Віра закурюючи. — Що ж він казав? Вертається.
— Вертаємося. І бере вас…
— Той батько. Він же знає…
— Він все знає, гра ва-банк, було — не було.
Віра глянула на Нестора, в очах заперечення.
— Чи ви були в Італії? — запитала несподівано.
Нестора, це питання вразило.
— Я говорю поважно, — сказав він.
— Я також. Я грішна. Я ніякий герой. Я звичайна людина. Мені дозволено родитися, призначено певну кількість років прожити і це завдання намірена сповнити. Маючи власну шию і на ній власну голову. Але ось, ні з сього, ні з того, приходять індивіди, які починають тебе визволяти. Клясова свідомість… Яка, до чорта, свідомість! Хто їх щось таке просить? Визволення працюючих… Звідки вони знають, що таке працюючий? На лобі серп-молот, а під тим порожнява, не потрапить розрізнити зерна пшениці від зерна жита… Майстри атмосфери у якій соромно жити навіть скотині. І я маю туди вертатися? Тепер? Коли там все — голод. Дивуюсь, що мій батько…
— Думаю, що ваш батько дивиться на це з іншого боку, — перебив цю тираду Нестор.