— Перш за все дозвольте звільнити атмосферу арени вашого двобою, — говорив Нестор і відчинив вікно.
— От воно в чому суть. Свіже повітря! — викрикнув театрально Сашко.
— Я зачинила, бо холодно, — казала Ірина. — Вітер з півночі.
— Вітер півночі, чи дим Америки. Вибрано дим, — говорив, тим же тоном, Сашко.
— Панове. Дозвольте залишити вас у цій фазі дотепів і відійти до кухні, — зазначила Ірина і з цим вийшла.
— Але ж ми не вичерпали наших понять про Кокошку, — кинув навздогін їй Сашко.
— Іншим разом, — відповіла вона вже з-за дверей.
Залишені панове вели дальше мову, але вже про літературу. Властиво, романтизм. Конкретніше "наш" романтизм. Сашкові не все тут імпонує. Сахаринність, лімонадність, пласкість думки.
— Скажіть, — питав він, ніби ступав церемоніяльним маршем, — звідки взялись тут та матня, шаровари, солом'яний бриль? тож-то Індія. Та воно вдома. Але добре… Корюсь. Степ, широта, сонце… Чорт з ними. Але скажіть, чому в тому стільки порожнього? То ж настроми на патик баняка і ти маєш той самий інтелектуальний ефект, що і з Рудим Паньком, коли той почне свої теревені на хуторі побіля Диканьки.
— Національний стиль, — підкинув до цього Нестор.
— Який національний? По Україні швендялись ґоти, гуни та інша твар земна і чомусь тільки цигани і турки мали б визначати її стиль. Хто таке вигадав?
— А де по вашому ділись слов'яни? Може й вони мали щось тут сказати? — питав збуджений Нестор.
— Які там, дозвольте сказати, слов'яни. Це справа з іншої опери. За винятком безладдя, вони з тим не мають нічого спільного, — казав, вже захоплено, Сашко.
— Мова, релігія, вареники, — казав Нестор.
— Товарообмін. Ті дали матню, вареники, а ці мову. І вийшов Рудий Панько. До речі — мова. Найсильніша валюта слов'ян. Омовили нею хто тільки не приплив до їх берега, сміючись, Гоголь показав, що з цього вийшло, але їх стиль не в Гоголі… Їх цим зґвалтовано, розуміється. Малорос. "Мєдлітєлєн в своїх двіженіях". Але їх стиль у "Слові про Ігоря", зграсований опісля Рудим Паньком, щоб вийшла мозаїка у якій перевага матні і бриля. А те справжнє погинуло під руїнами Києва часі Бату Хана, як це сталося зі стилем Риму часів Августа, як це сталося тепер зі стилем Европи ось в цьому Ваймарі — говорив Сашко далі захоплено.
— Резюме! Ваше резюме! — викрикнув Нестор.
— Моє резюме? З моєї точки бачення? Нейтрального глядача?… Русь. Київська Русь. Найясніше місце східнього слов'янства. Дайте вам цю, в якійсь мірі, концепцію державности і ви вийдете навіть під маркою Україна. З Малоросією, навіть Шевченко не дасть ради. Ця лінива стерва вроджена бути підлабузником кожного загарбника і на цьому кінець. Іван Іванович і Іван Никифорович. Отаман Шило й отаман Пузило. Гетьман там, гетьман тут. Не видержить. Злазь з даху й не псуй ґонти, — говорив Сашко.
А Нестор замовк. Збирав, видно, нові аргументи, не міг якось з цим погодитися і опісля, спокійнішим тоном, казав:
— А чи думаєте, що можна воскресити щось, що загинуло сім століть тому? Один зухвалець в Римі намагався маршувати староримським кроком, але його повісили. За ноги.
— Зробив один крок зайвий. А жиди он наміряються вигребти засипане з-під руїн Єрусалиму… Дві тисячі років тому, — говорив Сашко, закурюючи нову цигарку.
— За ними Біблія, — вставив Нестор.
— Ну, і мільйони їх одновірців, що їх, на днях, викинуто до ям Европи. Суміш духа і крови дає динаміт, яким можна зривати тисячоліття. Українці починають це також видобувати, — додав Сашко.
— Навіть без Біблії, — говорив Нестор.
— Дарма. Один кріпачок з такої Кирилівки, насолив їм досить, — посміхався Сашко.
На це увійшла Ірина, принесла чай і сковороду яєчні, вони обсіли маленький столик, їли завзято і не менш завзято, великі розмови, головне романтика, яка тепер, мовляв, найприкметніша істина, коли брати світ в його цілості. Згадували Гюґо, якому Сашко приписує мало не божеські властивості, Толстого, якого Сашко "не переварює", головне ж Шекспіра. Трагедія. На трагедії все базується… Як Гомера так і сліпого щеняти. І в цьому такому приливі захоплення цим словом, Сашко, ніби між іншим, запитав Нестора: — То, кажете, його повісили?[15]
— Перед учора. За ноги, — відповів Нестор.
— От вам й Шекспір, — казав Сашко зниженим тоном.
— Бабратись у руїнах минулого не завжди безпечно. Один з наших дістав за таке сім куль. У самому Парижі,[16] — казав Нестор.
— Як небезпечно? Бути повішеним за ноги? Розстріляним семи кулями? Це відзначення. Для історії це капітал, Несторе Павловичу, бийте ура, ваш романтизм в поході, не сьогодні — завтра маєте Наполеона…